Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Голден випростався і з подивом відчув якийсь натяк на опір

гравітації. Він реагував на силу ваги, інерцію поворотів

і поштовхів, а також природне й ґрунтовне тяжіння

гравітаційного колодязя. Ранець для польотів у відкритому

космосі обтяжував спину, але тепер геть інакше. Він практично

відчував його тиск ізгори, замість того, щоб линути з ним до

чогось назустріч унизу.

— Агов, бос? — повторив зі стурбованістю в голосі Алекс.

Міллер підняв руку, мовляв, хай йому чорт, вдавай і далі, ніби

мене тут немає. Такий собі безмовний дозвіл Голдену

відповідати.

— Прийом, Алексе. Кажи.

— Тебе щойно ковтнула сфера. Все гаразд?

— Так. Норма. Але ти мене викликав раніше. Що сталося?

— Хотів попередити, що твоя компанія від тебе не відстає і вже

скоро буде на місці. Щонайпізніше, хвилин за п’ять.

— Дякую за рапорт. Сподіваюся, Міллер їх сюди не пустить.

— Міллер? — Алекс і Наомі вигукнули водночас. Певно, вона

теж відстежувала всі зміни.

— Зв’яжуся, коли знатиму більше, — урвав зв’язок Голден, коли, скривившись, знімав свій ранець. Той важко гупнувся

додолу.

Дивно.

Голден ввімкнув зовнішні динаміки на скафандрі:

— Міллере? — гукнув він і почув, як його голос відлунив від

стін і пішов гуляти приміщенням. Густини атмосфери для цього

не повинно було би вистачити.

— Ей, — відповів йому Міллер, чий голос не глушив скафандр

і немовби лунав на палубі «Росі». Він повільно кивнув, і його

басетгаундове обличчя розтягнулося в слабкій подобі

посмішки. — Будуть гості? Твої?

— Ні, не мої, — відказав Голден. — Це човник, повний

марсіянських морпіхів, що мають наказ арештувати мене. Або

просто пристрелити. Довга історія.

— Ти з кимось подружився без мене? — сардонічно вишкірився

звеселений Міллер.

— Як твої справи? — поцікавився Голден. — Тебе сьогодні

навіть можна трошки зрозуміти. Все гаразд?

Міллер стримано знизав руками:

— Що ти маєш на увазі?

— Зазвичай у наших бесідах половина сигналу губиться по

дорозі.

Старий детектив здивовано повів бровами.

— Ми бачилися раніше?

— Час від часу протягом минулого року.

— Оце вже мені не подобається, — промовив Міллер. — Якщо

по тобі збираються стріляти, то нам краще йти.

Щось замерехтіло, і Міллер немовби спершу зник, а потім

знову з’явився попід стіною з «мохом». Голден рушив за ним, його тіло змагалося із запаморочливим відчуттям своєї ваги

в невагомому середовищі. Наблизившись, він розгледів такі собі

спіральки в цьому моху — щось схоже він уже бачив у тих

місцях, де побувала протомолекула. Але тут значно сильніше.

Складніша й значно детальніша структура. Стіною немовби

брижі пішли, як на водяному плесі від кинутого каменя. Попри

те, що Голден дихав власним повітрям, йому здалося, він чує

запах шкуринок від помаранчі і дощу.

— Гей, — покликав його Міллер.

— Пробач, — відволікся Голден. — Що?

— Нам же краще йти? — поцікавився небіжчик. І показав

пальцем на щось подібне до складки того дивного моху.

Щоправда, коли Голден підійшов ближче, то розгледів шпарину

за нею. Отвір мав тілесний вигляд по краях, такий же м’який

і мокро-лискучий. Він плакав.

— Ми куди?

— Глибше, — відповів Міллер. — Коли ми вже тут, то є одна

річ, яку нам напевно варто було би зробити. Але мушу зізнатися

перед тобою: в тебе сталеві яйця.

— Чого це раптом? — Голден сковзнув рукою по стіні. На

пальцях рукавички лишився слиз.

— Бо явився сюди.

— Ти ж сам мені наказав це зробити. Ти мене сюди привів.

Джулі мене сюди привела.

— Не хочу говорити про те, що сталося з Джулі, — відмахнувся

небіжчик.

Голден рушив за ним у вузький тунель. З такими ж

гладенькими органічними стінами. Вони ніби повзли по

глибокій печері або заповзали в горлянку велетенської тварини.

— У твоїх словах явно більше сенсу, ніж зазвичай.