Читати книгу - "Син"

Коли ми після всього цього сиділи й пили чай, усі заходилися розпитувати мене про Жовте Волосся — чи то пак, Інґрід Ґетц, як її треба було тепер називати. На той час її вже відвезли до плантації, бо вона сказала, що нездужає (але ж я розумів, у чому тут справа).

— Скажи-но: чи добре ти її знав? — спитав суддя.

— Нас захопили в полон майже одночасно, — відповів я.

— Отже, добре?

— Ну… мабуть.

— А вона справді зберегла свою честь? — поцікавився репортер із «Нью-Йорк Дейлі Таймс».

Я вирішив сказати правду, відплативши в такий спосіб німці за те, що вона під час подорожі скористалася моєю допомогою, а тепер навіть розмовляти зі мною не хоче. Утім я не зміг цього зробити і тому відповів:

— Справді. Її ніхто й пальцем не торкався, бо вона була повноправним членом племені.

— Дивно… — зніяковіло протяг суддя. — Я ще ніколи не чув нічого подібного. Зазвичай-бо команчі використовують полонянок для вдоволення своїх потреб, причому всім племенем. Якщо ж хтось приїжджає до них у гості, то їм також перепадає.

Він кахикнув у кулак і опустив погляд.

— Із нею нічого такого не робили, — я далі обманював. — Узяти її собі за дружину було мрією багатьох наших воїнів, та вона відмовила їм усім. Ця дівчина взагалі остерігалася чоловіків.

Суддя лишень вирячився на мене.

— Думаю, Інґрід була закохана в молодого вождя, який теж кохав її, та загинув у бою з техаською армією. Може, вона нікого до себе не підпускала, бо її серце було розбите.

— Це правда? — озвався репортер. — У неї були якісь стосунки з вождем — інтимні, абощо?

— Ні, — відповів я. — Команчі такого собі не дозволяють.

— Бідолашна дівчина! — мовив він. — Мабуть, вона могла б стати дружиною вождя.

— Мабуть… — промимрив я.

Суддя й далі витріщався на мене — схоже було на те, що йому не зрозуміло, чому саме я влаштовую цей цирк.

— Це чудовий доказ того, що червоношкірі можуть бути шляхетними, якщо тільки цього захочуть, — мовив тим часом репортер із «Дейлі Таймс», красномовно позирнувши на суддю. — А мені ж казали, що такого не буває.

Суддя промовчав.

— Це ж ясно як день! — знизав плечима репортер. — Якби ми лише дали індіанцям спокій, вони б не зачіпали нас.

— Дозвольте-но спитати: звідки ви родом? — поцікавився я.

— Із Нью-Йорка.

— Це я знаю. Але з якого саме племені? Ви сенека чи каюга?

Він лишень головою похитав.

— Чи, може, ви з племені ері, мохава чи могікан? — вів далі я. — Ну ж бо, скажіть: ви один із монтауків, шінекоків чи делаварів? А може, ви онейда, онондага чи пуспатук? Це моє улюблене плем’я, до речі. Вони ж ваші сусіди, чи не так? Ви, мабуть, приходите на їхні танці зі скальпами?

— Годі вже! — сказав репортер.

— На ваших територіях, — не звернув я на це уваги, — не залишилося жодного індіанця, бо ви їх усіх повбивали. От цікаво мені: чому це ви зі шкіри пнетеся, щоб лише переконатися в доброті й людяності тих, які ще живі? Начебто ці дикуни не такі, як ті, яких ваш дідусь винищував, а мудрі й лагідні.

— Але ж ця жінка стільки часу пробула в полоні в команчів, а вони й не торкнулися її!

Суддя розтулив рота, аби щось відповісти, та все-таки стримався.

— Начебто так… — вимовив він після довгенької паузи.

Минуло два тижні, й Інґрід Ґетц поїхала на Схід — разом з отим репортером. Більше я її ніколи не бачив і нічого не чув про неї.

Десь тими днями суддя Блек сказав мені, що мій батько загинув. Його вбили поблизу кордону — разом із кількома іншими рейнджерами. І в нього, виявляється, залишилася дружина, яка, дізнавшись про моє повернення з газет, написала судді листа. Вона запрошувала мене до себе жити.

Про батька було відомо, що він, повернувшись додому й побачивши, що будинок спалений, дружина й донька вбиті, а сини зникли, вирішив записатися в рейнджери. Два роки йому вдавалося виживати, а третього — не пощастило. Техаських рейнджерів за тих часів убивали так часто, що їхні могили можна було знайти в будь-якому куточку штату (ховали їх звичайно по троє-четверо в одній ямі). Імовірність того, що рейнджера вб’ють у найближчому поході, становила близько п’ятдесяти відсотків. Батько ж мій загинув у перестрілці з мексиканцями. І це було все, що про нього знали.

Після тієї розмови я взяв із собою лука, проте вдягся в штани, які купив мені суддя, щоб ніхто не переплутав мене з індіанцем, та й пішов до річки, де міг побути на самоті. Я думав, що плакатиму, утім, помилився. Мені раптом спало на думку: а чи не зраджую я Тошавея? Однак я вирішив просто не тривожити себе такими міркуваннями. Тієї ночі мені наснився сон, нібито ми з батьком стоїмо поряд на ґанку нашого будинку.

— Ти не зміг би наздогнати нас, — мовив я до нього. — З таким узагалі ніхто б не впорався.

А потім я побачив, що він кудись зник. Тож я не зрозумів: чи то до нього це сказав, чи то до самого себе.

Суддя начебто не заперечував, щоб я жив у нього. Але як не крути, я порушував ті порядки, що панували в його домі до мого приїзду. Усі три доньки судді взялися чомусь розфарбовувати свої обличчя та вигукувати бойові кличі індіанців, і їхня мати, звичайно ж, збагнула, що без мене тут не обійшлося. Вона була з тих жінок, яким подобається допомагати людям, але мала стільки правил, що я просто не міг дотримуватися їх усіх.

Тож я взяв собі за звичку йти з дому одразу після сніданку й проводити дні біля річки. Я носив із собою лук та стріли — а раптом якась дичина трапиться, — проте вдягався так само, як і всі білі (суддя наполягав на цьому, боячись, коли б хтось із мешканців міста не застрелив мене).

Я полював на птахів, за винятком тих, які подобалися місіс Блек. Одного разу під вечір я прийшов і