Читати книгу - "Син"

— Вдале вийшло полювання, як я бачу, — мовив він.

— Аякже.

— Тобі було б важко звикнути до школи, чи не так?

У відповідь я лишень кивнув.

— Цікаво виходить: якщо біла дитина потрапляє до індіанців — швидко призвичаюється до нового життя, а якщо навпаки — нічого не виходить. Індіанські діти не можуть звикнути до побуту білих, і край. Ну, ти вже, звісно, не дитина…

— Аж ніяк.

— Звичайно ж, — мовив суддя, загорнувши книгу, — індіанці живуть серед дикої природи — не те що ми. Та зараз уже настали часи, коли для таких людей просто не залишається місця під сонцем, Ілаю. Твої й мої предки стали віддалятися від дикого життя, коли посадили першу зернину в землю й припинили весь час тинятися туди-сюди світом, як звірі й птахи. І зворотного шляху для нас немає.

— Я зовсім не хочу до школи.

— Ну, якщо ти бажаєш залишитися тут, тобі рано чи пізно доведеться туди піти. Бо моя дружина вважає, що дикуну-індіанцю в домі білих не місце.

Я мало не сказав, що власноруч зняв скальпи з двох своїх ворогів. І жоден із мешканців цього міста не зможе зрівнятися зі мною в умінні полювати, вистежувати різних істот за їхніми слідами і, звичайно, їздити верхи. А мене хочуть запхнути до школи, щоб я там сидів разом із дітлахами. Сміх, та й годі!

— Що ж, — зітхнув я, вирішивши все-таки не озвучувати цих думок. — Мабуть, мені краще поїхати до батькової вдови.

(Вона мешкала в Бастропі, де завжди було неспокійно.)

— Ти не поспішай, Ілаю, — сказав він. — Я радий, що ти живеш у мене. Та здобувати освіту, якщо ти хочеш чогось досягнути в житті, тобі все одно доведеться, хай би як неприємно це було.

— То я можу хоч зараз у рейнджери записатися.

— Воно-то так. Але я все ж сподіваюся, що ти зробиш більш гідний вибір, ніж приєднатися до бандитів і найманців.

Це зачепило мене за живе, однак я промовчав. От цікаво: за кого мене мав суддя, вважаючи, що мені потрібна освіта? Ці білі просто схиблені на своїх правилах — ось єдине пояснення, яке я зміг знайти. Але ж вони зуміли підкорити ці землі. І я, між іншим, сам був білим.

Один із негрів приніс нам чашки з холодним чаєм.

— Скажи-но мені відверто: як насправді обходилися команчі з Інґрід Ґетц? — запитав після того суддя.

— Точнісінько так, як ви думаєте.

— То ти вигадав усю ту маячню лишень для того, щоб захистити її?

— Авжеж.

— Приємно знати, що ви, мастере Мак-Каллоу, зберегли свою людяність, незважаючи на тривале перебування серед дикунів.

— Дякую, сер.

— Ще одне запитання: ти, бува, не причетний до зникнення улюбленого персидського кота моєї дружини?

— Ніяк не причетний.

— А команчі взагалі тримають у себе котів?

— Ніколи такого не бачив. Хоча собак у них чимало.

— Вони, здається, їдять собак?

— Та ні, це шошони. Для команчів собака та койот — священні тварини. Вони вірять, що вбивати їх не можна, бо накличеш на себе прокляття.

— А людей вони їдять?

— Ні, це тонкава. У команчів таке не заведено. Якщо ж хтось таке вчинить, його одразу ж уб’ють, бо він робитиме це, як у них вважається, і надалі. Виникне згубна звичка.

— Цікаво, — суддя почухав підборіддя. — А оті танці на честь Сонця?

— Це звичай кіова, а не команчів.

Невдовзі після від’їзду Інґрід команчерос привезли до Остіна ще двох молодих жінок, які побували в полоні у команчів. Це були сестри з Фредеріксбурґа: в однієї був відрізаний ніс, інша ж — збожеволіла. Шуму довкола їхнього прибуття виникло багато — написали в газетах, наприклад. Та ці жінки виявилися такими мовчазними й пригніченими, що люди не займали їх, поселивши у вільному будиночку за церквою. Суддя попрохав мене сходити до них і спробувати поспілкуватися — може, їм стане трохи краще. Але тільки-но я заговорив до них мовою команчів, вони аж заклякли. Проживши в тій хатині ще кілька тижнів, обидві жінки втопилися в річці.

Це, звичайно, звільнило мешканців міста від важкого тягаря. Порядні-бо люди, бачте, вважали цих сестер повіями, «покидьками суспільства». Тільки вони не врахували того, що є дуже велика різниця між повіями, які з власної волі лягають під кого попало, і жінками, яких ґвалтували. Як вони могли уникнути того, що з ними сталося? Ніяк.

Будинок судді мені вже остогид, тож я навіть спати вибирався надвір. Одного разу я «позичив» сусідського коня, і це, певна річ, вплинуло на мою репутацію. А через те, що я інколи стріляв із лука в сусідських кабанчиків, на мене стали навішувати всі крадіжки, пов’язані з домашніми тваринами (хоч я й не був до них причетний).

Судді я пояснив, що команчі ненавидять поросят, і я, здається, перейняв це від них. Також я сказав йому, що серед білих мені страшенно нудно. А він укотре повторив, що мені треба ходити до школи. Я на це відповів, що він може спробувати таке зі мною зробити, однак після цього я все місто поставлю на вуха — ота стрілянина з лука в кабанчиків буде порівняно з цим дитячою забавкою. Звичайно, я не збирався нічого такого робити — просто втік би з тієї школи, та й усе. Щоб захистити мене від розгніваних сусідів, суддя сказав їм, що вони отримають за свої збитки грошову компенсацію від штату, і попросив бути до мене терплячішим. Але я ще не звик до цивілізованого життя.

Одначе якось він, жестом попрохавши мене сісти, мовив:

— Мастере Мак-Каллоу, ви не подумайте, що ми вас виганяємо, але я вважаю, що вам уже час навідати батькову вдову, і моя дружина каже, що це піде вам на користь. Я сподіваюся, що ви правильно зрозумієте мене.

— Та я й так здогадувався, що не подобаюся місіс Блек.

— Вона захоплюється вашою хоробрістю й силою духу, повірте мені. Але нещодавно сталося так, що один із наших негрів натрапив на дивні речі, дуже схожі на людські скальпи. Звісно ж, він розповів про це моїй дружині.

— Негри копирсалися в моїх речах?

— Що вдієш, вони від природи аж надто цікаві. Вибачте їм.

— Де зараз ці скальпи?

— Сховані на горищі, що над стайнею. Ви не хвилюйтеся, адже я сказав неграм, що відшмагаю їх, якщо бодай одна річ звідти зникне.

— Гадаю, мені треба вирушити до Бастропа вже сьогодні.

— Ну, навіщо так поспішати? Можна й трохи