Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

чемпіонський бій. Керівництво WBC вирішило, що новий чемпіон визначиться в бою між претендентом № 1 Кличком-старшим і екс-чемпіоном WBO південноафриканцем Коррі Сандерсом. Поєдинок Кличко-старший – Сандерс відбувся 24 квітня 2004 року в Лос-Анджелесі. Наприкінці восьмого раунду Віталій обрушив на Сандерса град ударів, і рефері ухвалив рішення зупинити бій. Цим боєм Кличко-старший знов помстився за брата. Так вперше за всю історію WBC чемпіоном світу в суперважкій ваговій категорії став білошкірий боксер.

На початок 2005 року був призначений бій Віталія Кличка проти американця Хасима Рахмана, що раніше вже був якийсь час чемпіоном WBC. Проте строки цього бою кілька разів переносилися через травму коліна Віталія. Остаточним строком мав стати листопад 2005 року, все було готово до матчу, але за три дні до поєдинку Кличко несподівано оголосив про завершення своєї боксерської кар’єри у зв’язку з травмою і відходом у політику, залишившись «почесним» чемпіоном.

Факти біографії братів Кличків підтверджують: знамениті боксери можуть ламати не тільки носи своїм суперникам, але і громадські стереотипи щодо спорту і спортсменів. Ці стереотипи сприйняття тих-таки боксерів як обмежених людей, у яких міцні кулаки, горбисті м’язи і тверді голови, насправді набагато сильніші, ніж найсильніший суперник на рингу. Розуміючи це, брати активно цікавляться наукою, культурою і мистецтвом, обидва успішно захистили кандидатські дисертації. Віталій пробує себе і в політиці. Головною метою Віталія були вибори мера Києва-2006. Шанси Кличка-старшого розцінювалися високо, проте він все-таки поступився, зайнявши друге місце. Проте, Віталій Кличко став чи не єдиним боксером в історії, кому вдалося стати політиком загальнонаціонального масштабу.

Після спроби проявити себе в політиці Віталій Кличко вирішив повернутися на ринг. 11 жовтня 2008 року відбувся його бій з чемпіоном за версією WBC нігерійцем Семюелем Пітером. Після перемоги Віталія Кличка над Пітером у професійному боксі вперше в історії склалася ситуація, коли титулами чемпіона світу у важкій вазі за версіями різних організацій володіють рідні брати – Володимир після перемоги в лютому 2008-го над Султаном Ібрагімовим став чемпіоном за версіями IBF, WBO і HBO, а в липні 2011 року відібрав чемпіонський пояс WBA у британця Девіда Хея.

Після цього брати кілька разів відстоювали свої пояси, вони і досі залишаються непереможними. Звичайно, рано чи пізно їх боксерська кар’єра закінчиться. Але очевидно, що Клички не підуть в нікуди. Вони дуже люблять життя, і тому можна не сумніватися, що Віталій і Володимир знайдуть своє гідне місце в ньому і після відходу з рингу…

Бубка Сергій Назарович

(народився у 1963 р.)

Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпіон Олімпійських ігор, переможець п’яти чемпіонатів світу, 35-кратний рекордсмен світц, президент Національного олімпійського комітету України

Видатний спортсмен сучасності (за визначенням Х. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 року в провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Родина Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько Сергія Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мама, Валентина Михайлівна, – сестра-хазяйка працювала в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп’ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія і його старшого брата Василя до праці привчали змалку. У будинку в дітей були свої постійні обов’язки, які вони виконували завжди разом.

Перше знайомство з «цивілізованим» спортом відбулося в басейні, коли Сергій прийшов записуватися в секцію плавання. Але монотонні тренування в обмеженому просторі не захопили хлопчика. Потім була секція спортивної гімнастики, але і там не розкрили його таланту. Ну а в стрибковому секторі Бубка опинився завдяки своєму другу Сергію Малахову, який у дворі розповідав захлинаючись, що за допомогою жердини він має намір навчитися стрибати «метрів на п’ять, а то й вище».

Восени 1974 року відбулася перша зустріч Сергія з молодим тренером Віталієм Панасовичем Петровим, який ще не підозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатних досягнень.

На тренуваннях Сергій показував стандартний для свого віку рівень, тому тренер із спеціалізацією не поспішав, роблячи акцент на багатоборну підготовку легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природні фізичні дані допомогли через пару років добитися перших результатів. Як не дивно, в стрибках у довжину. У 12-річному віці Бубка був чемпіоном області серед однолітків у цьому виді спорту.

Василь теж непомітно для себе захопився стрибками і почав відвідувати тренування. Дуже скоро він почав показувати кращі в групі результати. Мабуть, працьовитість і завзятість – їх родинна риса. До кінця спортивної кар’єри Сергій і Василь разом виступали на змаганнях. І хоча старший брат менш відомий широкій публіці, на його рахунку немало призових місць, завойованих у різних змаганнях як на батьківщині, так і за її межами.

Навіть їх спортивні успіхи почалися практично одночасно. У 1978 році Василь виконав норматив майстра спорту, а Сергій зайняв четверте місце на Всесоюзній спартакіаді школярів у Ташкенті, змагавшись з хлоп’ятами на два-три роки старшими за себе. Це була своєрідна тренерська хитрість. Бубка постійно повинен був до когось підтягатися і когось наздоганяти, щоб не стояти на місці.

У 1979 році в житті братів настав перелом. Услід за тренером вони переїхали до Донецька, де була солідна база для підготовки стрибунів з жердиною. Поступово хлопчики звикли до самостійності: жили в гуртожитку, піклувалися про себе самі.

У 1980 році Сергій став чемпіоном країни серед хлопців, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Після ще кількох успішних стартів наставники молодіжної збірної СРСР включили Бубку в команду для поїздки на турнір легкоатлетів соціалістичних країн, що проводився на Кубі. Так почався досвід міжнародних змагань знаменитого легкоатлета. Не завжди вони були успішними, як, наприклад, чемпіонат Європи серед юніорів у Цюріху, де Сергій зайняв лише 7-е місце через проблеми з жердиною. Страшно уявити, але спортивні функціонери збиралися поставити на ньому хрест, та тренер відстояв.

Самолюбство не дозволяло Бубці здаватися. Виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу і зайнявши друге місце на дорослому чемпіонаті країни, він був зарахований до збірної СРСР. Після декількох перевірочних стартів у Ленінграді і Таллінні, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, – його чекав чемпіонат світу в Гельсінкі. Це був перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики, і суперники на ньому – всі як один досвідчені і титуловані: Т. Віньєрон, Б. Олсон, Д. Бекінхем, К. Волков і В. Поляков. Ніхто з керівництва збірної навіть не розраховував, що Бубка візьме медаль, на змагання його посилали