Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, — почав далі Рубець. — Запакував семигривеника… Думка: може, кого стріну з давніх знайомих?.. І гаразд, що оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаєте, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним?.. Молодим ще тоді паничем був… У мене на квартирі стояв.

— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.

— Хотілося б мені з ним побачитись.

— Він тут у саду був. Я його бачив… Та от і він, — указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. — Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

— Что нового?

— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.

— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ…

— Ан… Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.

— Він і є, — усміхаючись, одказав Рубець.

— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.

Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернію.

Проценко наче зрадів, а більше здивувався, як Рубець сказав, чого він приїхав.

— Так і ви до нас на з'їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися. — А знаєте що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Іванівна яким смачним борщем кормила — не їси, було, а п'єш! Тут такого ні за які гроші не добудеш. Позвольте ж мені тепер напитися з вами чайку укупі; може, і поїмо чого!..

Рубець мав був щось казати.

— Ні, ні, не одказуйтесь… гріх вам буде. От ви, я, Федір Гаврилович… Утрьох виберемо затишне містечко та любо-мило згадаємо старовину…

— Человек! — гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так і уродився перед ним.

— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.

— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.

— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! — скомандував Проценко.

Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.

— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!

— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово… Наждемося! — мовив Книш.

— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.

— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.

— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.

— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.

— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.

— З півроку, як оженився.

— Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самі?.. Хіба жінка недужа?

— Та так… Вона більше дома насиджує.

Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибіг прислужник.

— Готово-с! — мовив він, зостановлюючись перед Проценком і хватко перекидаючи собі салфетку на плече.

— Где? — спитався Проценко.

— Пожалуйте-с! — і, розпихаючи народ руками, він побіг уперед геть від вокзалу.

— Ты же куда? — гукнув на його Проценко.

— Там-с! — одказав прислужник, указуючи рукою на цілу стіну акації, що геть чорніла здалі.

— На кой черт такую глушь выбрал? — спитався суворо Проценко.

— Здесь все заняты-с!

Проценко остановився.

— Та ходімо. Там менше очей буде зазирати, — сказав Книш, і всі рушили за прислужником.

На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: «Здесь-с».

Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики.

— І як тут затишно, — сказав Рубець, сідаючи і роздивляючись кругом халабудку.

— Так ти ще нічого і не наготовив? — кривлячись, спитав Проценко,

— Что прикажете-с?

— Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! — вилаявся з досади.

— Сколько прикажете-с? — одно своє прислужник.

— Воно по старому б звичаю, — умішався Рубець.

— П'ють горілочку до чаю, — доказав Книш, усміхаючись. — Я сам такої думки.

— Як хочете. Чого ж ми потребуємо? — пита Проценко.

Почалася рада. Книш захотів битків у сметані, Проценко — перепілки, а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скоріше.

— Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?

Прислужник затріщав, називаючи кожну страву.

— Давай мені котлетів, то саме по моїх зубах, — рішив Рубець.

— Отбивных, пожарских, рубленых? — знову затріщав прислужник.

Рубець, не знаючи, яких йому брати, тільки дивився.

— Пожарских! — крикнув Проценко.

— Хорошо-с, — і прислужник мав був бігти.

— Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.

Поти прислужник бігав десь, щируючи, як би скоріше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесіда. Проценко розпитував про город, про жінку Рубцеву, про дітей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повітові полупанки, і тим викликав неумисну усмішку то у Проценка, то у Книша. Річ затяглася б надовго, коли б прислужник не приніс горілки і закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графин заграв сизенькими