Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Життя. Що означає оте слово – життя? Хіба це лише про те, щоби кожен день їсти, пити і спати? Ні, це щось набагато більше, глибше. Це спілкування. Це пізнання. Це любов. Це кожна хвилина, на одинці із самим собою. Це самореалізація. Одним словом – це гармонія.

Однак, люди не хочуть про це думати. Вони ненавидять одне одного. Вони працюють не покладаючи рук аби потім на пенсії відпочити. Але як правило, до неї не всі доживають. І всі їхні бажання залишаються лише в їхній голові. Вони сваряться замість того аби нормально поспілкуватися одне з одним. А потім так і залишаються на все життя самотніми, мовчки несучи те, що можливо, хотіли але так і не сказали потрібній людині.

Нарешті Роан був аеропорті. Але про Юнту тут ніщо навіть не натякало. І що би це могло означати? Невже вони запізнилися? Ні, тільки не це! Але така думка гризла його голову. А раптом її загубили серед юрби і зараз вона десь напевно вже рухається до готелю. Або ще гірше – втілює свою ідею в життя. Треба спішити. Інакше все, заради чого вони летіли сюди буде марним.

Але і тут з’явилася свіжа проблема. Не було таксі. І знову треба чекати, поки приїдуть машини з заказів. А це, на хвилиночку, зайняло ще півтори години. І от нарешті, він сів в машину і назвав адресу водієві а сам відкинувся на сидінні.

Роан майже спав. Він не слухав того, що говорилося по місцевому радіо, котре тихо грало в динаміку біля водія. Йому були зовсім не цікаві пісеньки, котрі лилися з динаміка, ні прогноз погоди, ні навіть новини. А шкода.

Якби він був краще вслухався в те, що говорить диктор, то можливо перестав би переживати за Ален. Але він не слухав. Він засинав. Його заколисувало бурмотіння диктора. Заколисувала дорога, яка здавалася йому такою довгою. Але від пережитого стресу і після двох безсонних ночей Роан не сприймав уже нічого. Він просто дрімав. А в цей момент по радіо говорили про щось важливе для нього. Та він того не чув.