Читати книгу - "Святослав"

Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум’янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці…

Проте щось нове з’явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказала вперше, а потім знову повторила:

– Пощо, княжичу, женешся за мною?

– Я знав, що княгиня вночі говорила з тобою, – задихаючись, промовив він. – Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора… І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, – я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім… потім погнався за тобою, і от стою тут… Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..

Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.

– Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?

Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:

– За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!..

Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.

– Княжичу мій, княжичу, – сказала вона. – Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам’ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба… І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, – княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.

– Перед такою робою я згоден стати на коліна! – крикнув Святослав. – Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна…

– Княжичу Святославе, – перелякано відповіла вона. – Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна – це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля… Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна…

І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:

– Тебе я любила, князеві кланяюсь.

Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею…

– Малушо! – вирвалось у нього. – Так що ж робити?

– Я їду туди, – відповіла Малуша, – де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?

– Встань, Малушо! – сказав Святослав.

Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.

– Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо…

– Ні, – відповіла вона. – Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь, княжичу, благаю.

– А якщо буде син? Невже я його не побачу?

– Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?

– Нас скорила Гора, – відповів він, – то нехай син володіє миром у всій нашій землі. Володій миром!.. Володимир буде.

– Володимир буде, – повторила Малуша.

– Але ти жорстока, Малушо! – вирвалось у нього. – Говориш страшні речі.

– Це я жорстока? – тихо відповіла вона. – Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам’ятаю і люблю тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.

Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:

– Добринє! Тебе кличе княжич!

Той прийшов – з шоломом на голові і мечем біля пояса.

– Дозволиш нам їхати далі?

– Їдьте, – відповів княжич Святослав, – і нехай… нехай щаслива буде вам дорога.

– Будь здоров, княжичу! – побажав Добриня.