Читати книгу - "Вовк-тотем"

Цього разу вовки й люди сховалися дуже «професійно»: вовки не бачили людей, а люди не могли в них поцілити, хоча все ж першими їх помітили. Бат усе ще сумнівався, тож і Чжан Цзіюань почав хвилюватися: чи не вийшло так, що, поки вони влаштовували засідку за цими двома колами тин-трави, вовки, що, раніше за них уже залягли в заростях навпроти, помітили їх? Коли ви в степу і маєте справу з вовками, ви повинні розуміти, що тут «усе можливо». Це — основне положення того «військового статуту», якого степові вовки навчили монгольських солдат.

Бат подумав, що не слід відразу зрушати з місця, тому ще деякий час продовжував спостерігати рельєф схилу навпроти й наказав Чжану запам’ятати особливості його бокового схилу. Потім хлопці непомітно відступили за пагорбок, ближче до місця, де були прив’язані їхні коні, відв’язали їх і дуже обережно повели на поводі вниз. Затим, намагаючись ступати якомога легше, пішли в південно-західному напрямку. Коли відійшли вже достатньо далеко від вовків, тільки тоді сіли на коней і поїхали в об’їзд до того місця, де ховалися сірі, з підвітреного боку. По вологій землі коні ступали майже безшумно, а звук вітру притлумлював решту шуму, скрадаючи, таким чином, рухи людей і коней. Чжану здавалося, що вони вдвох ніби й самі схожі на вовків, які замислили несподівану атаку на отару.

Бат дуже уважно визначав дорогу за рельєфом бічного схилу, і за півгодини вони, нарешті, заїхали за пагорбок, найближчий до вовків. Бат ще раз ретельно перевірив їхнє місцезнаходження за кількома каменями і заростями трави на верхівці пагорбка, тільки після цього спішився й почав повільно підніматися схилом угору, ведучи коня на поводі. Майже наблизившись до вершини пагорбка, він зупинився, однак не стриножив свого коня, натомість закрутив вуздечку на його передніх ногах, зав’язавши слабким вузлом. Чжан відразу ж зрозумів його намір, тому так само закрутив вуздечку на передніх ногах свого коня.

Хлопці зарядили рушниці для власної безпеки й, низько пригнувшись, потайки пішли до вершини пагорбка. Звідти вони вже поповзом дісталися до того місця, звідки тільки-тільки можна було побачити вовків. Тепер вони були на відстані всього ста метрів від сірих і могли невиразно бачити їхні хвости й зади, що виступали за «огорожу» тин-трави, однак найбільш вразливі місця — голови, груди й животи вовків — ховалися за тин-травою, і цієї миті хижаки були схожими на зачинених у велику клітку слухняних собак.

Здавалося, що обидва звіра найбільше переймалися тим місцем, де Бат і Чжан Цзіюань щойно лежали в засідці: вони підняли голови й у просвіти між стеблами тин-трави ловили очами кожний рух звідти, їхні вуха також були настовбурчені в той бік. Однак при цьому вовки не послаблювали контролю над ситуацією в інших місцях — час від часу вони піднімали до неба свої носи й виловлювали ними в повітрі атоми небезпеки.

Бат сказав Чжану стріляти в того вовка, що зліва, — він був ближче, а сам узяв на приціл того, що лежав далі. Вітер усе ще свистів і згинав луком стебла тин-трави, які, нахиляючись, прикривали вовчі тіла. Коли Чжан Цзіюань примружив одне око, він уже не міг побачити вовка.

Хлопці чекали, коли вітер візьме перепочинок. Бат заздалегідь радив Чжанові, щоб той спускав курок відразу ж, як прозвучить постріл з його рушниці. Цього разу Чжан Цзіюань, на диво, не хвилювався, адже навіть якщо він не поцілить, Бат зможе підстрахувати його, зробивши наступний постріл. Бат був відомим на все пасовище влучним стрільцем, рідко якій здобичі в радіусі 200 метрів удавалося втекти від нього. Багато хто з мисливців стверджували, що орхонські вовки, коли побачать позаду себе стрільців, то не мчать на 500 чи 400 метрів, а відразу тікають на 300 метрів, і ця звичка у вовків виробилася завдяки влучності Бата. Однак цього разу вовки перебували навіть у радіусі 200 метрів від них, тож Чжан Цзіюань спокійно й упевнено прицілився у свою нерухому мішень.

Якраз коли вітер раптом ослаб, а стебла тин-трави випрямилися і вовки з’явилися в просвітах між стеблами, з трави праворуч від мішені раптом вистрибнув невеликий вовк і помчав схилом униз, проскочивши прямо перед тими великими вовками. Обидва велетні підскочили, мов ужалені змією, втягнули шиї, опустили голови й відразу ж помчали вслід за тим вовком униз по північно-західному схилу. Вочевидь, той малий вовк був караульним і охоронцем цих двох великих вовків, який особисто відповідав за їхній тил і фланги, тож вовки набагато раніше помітили людей, ніж ті змогли чітко роздивитися їх. Великі вовки, звичайно ж, не були простачками, якщо мали охоронців — найбільший з них, напевне, був ватажком зграї. Не змовляючись, вони помчали вниз найбільш стрімким схилом.

Бат одним стрибком опинився на ногах і крикнув Чжану, що слід сідати на коней, тож хлопці помчали назад схилом, одним рухом розв’язали вуздечки, майже злетіли в сідла і, стиснувши спини коней ногами, помчали наздоганяти вовків. Однак, діставшись вершини, вони опинилися на краю дуже стрімкого схилу, Чжану навіть здалося, що перед ним — справжнє урвище, тому він різко зупинив коня. Проте Бат крикнув, щоб він якомога міцніше тримався за луку сідла і мчав униз. Бат анітрохи не боявся, навпаки, його хоробрість тільки зростала, в ньому ніби ожили зухвалість і відвага давнього монгольського воїна-аристократа, готового іти і в огонь, і в воду. Він відвернув убік голову коня й помчав навскоси вниз. Чжану сяйнула думка: настав час перевірити, чи я хоробрий, чи ні? Він стиснув зуби, прийняв остаточне рішення й, послабивши вуздечку, теж помчав униз. Щоб їхати вниз стрімким схилом, потрібна пересторога, особливо в дикій місцевості, де ніколи не знаєш, звідки візьмуться нори ховрахів, зайців чи щурів, а якщо копито коня провалиться в пустоту, то він перекинеться разом із вершником і вони, якщо й не розіб’ються, то сильно пораняться. У 3-й бригаді був такий випадок, коли один конопас із молодих