Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

“Ось уже два місяці, як я міркую з приводу багатьох речей. Ах! Бідна дівчина в бруді, якою я була перед вступом до монастиря! Чоловіки вважають її за гарну, вони безцеремонно примушують її служити для їх утіх, вони відпускають її пішки, приїхавши по неї в кареті; якщо вони не плюють їй в обличчя, то від цього її оберігає краса; але морально вони роблять гірше. Так ось, хай така дівчина дістане спадщину в п’ять або шість мільйонів, за нею почнуть упадати князі, їй з пошаною вклонятимуться, коли вона буде їхати в кареті, вона зможе вибирати між найстаровиннішими гербами Франції і Наварри. Цей світ, що сказав би нам рака, бачачи союз двох прекрасних і щасливих істот, цей самий світ постійно вітав мадам де Сталь, не зважаючи на всі ті романи, бо в неї було двісті тисяч ренти. Світ, що схиляється перед грішми й перед славою, не хоче схилятись ні перед щастям, ні перед чеснотою, — адже я робила б добро... О, скільки сліз я б осушила!.. Думаю, що стільки, скільки сама пролила. Так, мені хотілося б жити тільки для тебе і для милосердя!”

“Ось міркування, які роблять для мене смерть прекрасною. Отож, не ремствуй, мій любий котику. Кажи собі часто: “були дві добрі дівчини, двоє прекрасних створінь, і обоє вмерли заради мене, не маючи зла проти мене, кохаючи мене”. Споруди в своєму серці пам’ятник для Коралі і Естер і йди своєю дорогою. Пам’ятаєш, як ти мені колись показав стареньку, зморшкувату, в жовто-зеленому капелюшку, у коричневій з чорними жирними плямами ватній кофті коханку одного дореволюційного поета? Її погано зігрівало сонце, вона вмостилась на терасі в Тюїльрі; вона турбувалась про свого огидного мопса, найостаннішого з мопсів. А знаєш, у неї були колись лакеї, екіпажі, окремий будинок. Я сказала тобі: “Краще вмерти в тридцять років”. В той день я була задумлива, і ти витворяв усякі шаленства, щоб розважити мене. Між двома поцілунками я сказала тобі знов: “Щодня гарні жінки виходять з вистави, коли вона ще не закінчилась”. Так ось, я не схотіла дивитись на останню п’єсу, і край”.

“Я, напевне, здаюсь тобі балакучою, але це ж мої останні “теревені”. Я пишу тобі так само, як розмовляла з тобою, і хочу розмовляти з тобою весело. Модистки, що ремствують, здавалися мені завжди жахливими. Ти знаєш, що я один раз уже зуміла добряче вмерти, повернувшися з того фатального балу в Опері, де тобі сказали, що я була дівкою!”

“О, ні, моє серденько, ніколи не віддавай цього портрета. Якби ти знав, з якою хвилею кохання я тільки що поринула в твої очі, дивлячись на них у захваті, кинувши писати, — ти подумав би, — знаходячи знову кохання, яким я намагалась оздобити цю слонову кістку, — що душа твоєї кізочки тут”.

“Мертва, що благає милостині, — як це комічно!.. Що ж, треба навчитись спокійно триматись у могилі”.

“Ти не знаєш, якою героїчною здалася б моя смерть дурням, коли б вони взнали, що цієї ночі Нюсінжен пропонував мені два мільйони за те, щоб я любила його так, як люблю тебе. Він буде таки обікрадений, коли дізнається, що я додержала слова, здохнувши від нього. Я спробувала все, щоб іще дихати повітрям, яким дихаєш ти. Я сказала цьому гладкому злодієві: “Хочете, щоб я вас кохала, як ви бажаєте? Я навіть пообіцяла б ніколи не бачити Люсьєна”... — “Що ж треба зробити?..” — спитав він. — “Дайте мені два мільйони для нього...” Ні! Якби ти тільки бачив його гримасу... Ах, я б посміялась, якби це не було таким трагічним для мене. “Можете не відмовляти, — сказала я йому, — я вже бачу — ви більше дорожите двома мільйонами, ніж мною. Жінці завжди приємно знати, скільки вона коштує”, — сказала я, повернувшись до нього спиною”.

“Цей старий негідник дізнається через кілька годин, що я не жартувала”.

“Хто буде робити тобі так, як я, проділ на голові? Та! Не хочу більше думати ні про що життєве, залишилось тільки п’ять хвилин, я віддам їх Богові; не ревнуй, мій любий ангел, я буду говорити з ним про тебе, попрошу в нього щастя для тебе — ціною моєї смерті і моїх страждань на тому світі. Неприємно йти в пекло; мені хотілося б побачити ангелів, щоб узнати, чи подібні вони до тебе...”

“Прощай, моє серце! Прощай! Я благословляю тебе всім своїм стражданням. Навіть у могилі буду

твоєю Естер”.

“Б’є одинадцята година. Я востаннє помолилась, зараз ляжу, щоб умерти. Ще раз, прощай! Я хотіла б, щоб тепло моєї руки залишило тут мою душу разом з останнім поцілунком, і я хочу ще раз назвати тебе моїм любеньким котиком, хоч ти й причина смерті

твоєї Естер”.

Почуття ревнощів стиснуло серце слідчого, коли він закінчив читати цей єдиний лист самогубці, написаний з такою веселістю, хоч це й була гарячкова веселість останнього зусилля сліпої ніжності.

“Що в ньому є такого особливого, що його так кохають?” — подумав він, повторюючи те, що кажуть усі чоловіки, не обдаровані вмінням подобатись жінкам.

— Якщо ви зможете довести не тільки те, що ви не Жак Коллен, каторжник-утікач, а й те, що ви справді дон Карлос Еррера, толедський канонік, секретний посланець його величності Фердинанда VII, — сказав слідчий Жаку Колленові, — вас відразу випустять, бо безсторонність, властива моєму званню, примушує мене сказати вам, що я оце одержав листа від дівчини Естер Гобсек, в якому вона признається в намірі заподіяти собі смерть і висловлює підозру проти своїх слуг, за якою можна вважати, що вони винуватці викрадення семиста п’ятдесяти тисяч франків.

Кажучи це, пан Камюзо порівнював почерк нацисті з почерком на заповіті, і для нього було очевидно, що лист був написаний тією ж самою особою, яка написала заповіт.

— Пане, ви занадто поспішили повірити в злочин, не поспішайте повірити крадіжці.