Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Ну, тоді пропоную випити, насамперед, з цієї «преміальної» пляшки! Я ж попереджав удень, що є привід виставитися.

Сивак вправно відкоркував горілку, розлив її по зсунутих склянках і кружках (окрім водієвої пластянки, яку Прохор сам наповним томатним соком) і бадьоро проголосив тост:

– Ну що ж… За наше знайомство і плідну співпрацю!

Випили.

– Так-так, це добре, що ти все ж таки пішов працювати в наш «Рупор Донбасу», а не в «Хрещатик», – підтвердив Берідзе. – Від твого приходу наша газета лише виграла. Хоча… Куди б ти ще без нас подівся?..

Головред мугикнув і відкусив одразу ж мало не половину канапки з батону, щедро намащеної печінковим паштетом з маслом. А прожувавши – мовив:

– Куди, запитуєте?.. Гм-м-м… Наприклад, в Адміністрацію Президента.

– Хіба?! – Берідзе мало не вдавився канапкою.

– Так, там працює одна моя добра знайома ще по Інституту електрозварювання. Аделіною Єфремівною її звати, вона програмістка, причому дуже хороша… Отож завдяки їй мене включили до резерву АПУ.

– Ну-у-у, Спартаку Андрійовичу… І чого ж тоді ви розгубилися?

– Не розгубився, зовсім ні, – Сивак посміхнувся, кинувши на Колтунова веселий погляд. – Просто Аделіна Єфремівна там статистикою займається, а якби я пішов по цій лінії, то надто віддалився б від журналістики. А отже – від дуже потрібної мені щоденної роботи зі словом.

– Авжеж, авжеж! Ми ж забули, що ви у нас пєй-са-а-атє-є-єль!..

– Булате Васильовичу, ну не треба лізти в пляшку! – зупинив луганського власкора Берідзе. – Я хоча й не читав жодної книжки нашого Спартака Андрійовича, проте знаю, що у нього є вже дві авторитетні премії.

– І які ж саме? – спитав Колтунов недовірливо.

– «Золотий Бабай» і Міжнародна імені Олеся Гончара.

– Міжнародна україно-німецька премія імені Олеся Гончара, така її повна назва, – уточнив Сивак.

– Щось не чув нічого ні за першу, ані за другу, – не здавався Колтунов.

– Це тому, що ви далекі від сучасної української літератури…

– Мабуть, Спартак Андрійович має рацію, треба якось надолужити, – кивнув головний редактор. – До речі, Ландик[100] справді в курсі, як не дивно!

– Та чого б йому не бути в курсі, коли його «NORD» забезпечував грошове наповнення премії Олеся Гончара? Звісно, що в курсі.

– Так, годі вам! Годі! – Берідзе обвів усіх суворим поглядом. – Як кажуть у народі: «Щоб між першою і другою навіть куля не пролітала». А ми тут розпатякалися… Якщо наш Спартак Андрійович сьогодні виставився за дев’ять місяців і якщо цей термін не засмучує навіть нашу чарівну Нінель… Що ж, пропоную знов наповнити, хто що має, й випити за наш унікальний, дружний і творчий колектив. За всіх нас!..

Коли нарешті все було з’їдено й випито, всі дружно проводили спершу Нінель до її жіночої «одиначки», потім Прохор пішов до себе – він мусив піднятися раніше від усіх, щоб прогріти двигун редакційної автівки. А коли головред і власкори повернулися до трьохмістного номеру, то Берідзе повідомив Сиваку:

– Між іншим, Спартаку Андрійовичу, я домовився із секретаркою мера, що зранку ми заїдемо до них і передамо в редакцію факсом матеріали про початок нашого прес-марафону.

– Які такі матеріали?! – здивувався Сивак.

– Перший репортаж.

– Це ж репортаж з коліс якийсь виходить…

– Отож, отож! – радісно кивнув головред. – Ось тобі й назва нової рубрики: «Репортаж з коліс»! Оскільки Колтунов працюватиме після Дніпродзержинська, то написати перший репортаж маєш ти. Звісно, зараз погода зіпсувалася, холодно, тому я був не проти застілля. Тим не менш… коли ти матеріал писатимеш – мабуть, зранку?..

– Ні-ні, Ревазе Нугзаровичу, як затята «сова», я краще зараз. А потім вже лягатиму спати з чистою совістю, так би мовити.

– Просто зараз?! Після пиятики?! – недовірливо перепитав Берідзе.

– Якщо не можеш працювати після півлітри оковитої… – Сивак на хвилину замовк, щось підрахувавши подумки. – Навіть більше, якщо не можеш працювати після шестисот грамів оковитої – не йди в письменники. І в журналісти також.

– Ну-у-у… дивись мені!

– Я дивлюся, Ревазе Нугзаровичу, дивлюся. Завтра зранку репортаж чекатиме тут, на столі, за яким ми пиячили. Тільки я від руки писатиму, отож ви розпорядіться, щоб хтось в редакції його набрав замість мене.

– Не хвилюйся, Спартаку Андрійовичу, так і зробимо. Ти, головне, добре напиши про все, не підкачай.

І справді, столичний власкор не підкачав та продемонстрував високий клас роботи, оскільки вранці Берідзе таки справді знайшов на столі три аркуші паперу, списані відносно розбірливим «курячим» почерком людини, яка давно вже звикла набирати тексти на комп’ютері. Почав читати з недовірою, однак коли закінчив, то захоплено вигукнув:

– Ну, Спартаку Андрійовичу, ти таки могьóш працювати!..

– Не могьóш, а мóгєш, – радісно віджартувався власкор, копіюючи кіногероя Леоніда Бикова.

Кабінет директора Канівської ГЕС, Канів, 29 березня 2002 року

У двері постукали.

– Заходьте, будь ласка! – Синенко відірвався від паперів і перевів погляд на четвірку журналістів, котрі саме ввалилися всередину. Особливо цей незграбний «головастик» – усміхнений, проте з чіпким поглядом трохи примружених, уважних блакитно-сірих очей.

…Ще вчора вранці вони телефонували з Трипільської ТЕС. Попереджали, що вже виїжджають. І після того – немов крізь землю провалилися! Хоча, здавалося б, скільки тут їхати?! По трасі – це ж не по сільській ґрунтівці… Циклон, який накрив північ і центр України в понеділок, давно минув – отож погода була пречудовою!.. Тоді куди ж вони поділися?!

Зрештою Іван Васильович вирішив, що очікувані гості, мабуть, затрималися в Трипіллі… через природну цікавість. Так-так, скільки він стикався з журналістами, стільки ж переконувався, що всім їм притаманна ця риса характеру. А Трипілля – це ж і Дівич-гора, і Змієві вали, і Музей трипільської культури… У них там, на Донбасі, такого нема! Своє щось є обов’язково, не може не бути. Але такого, як тут – точно нема!.. Отож і затрималися, нічого дивного.

З’явилися вони пізно ввечері, коли Канів накрили сутінки. Виявляється, причиною затримки стали не відвідини якогось цікавого місця, а тривіальна несправність двигуна, який заглух просто на середині маршруту. Що саме зламалося – зараз намагався з’ясувати їхній водій… водій… Як же його звуть?! Ім’я таке чудернацьке, яке зараз нечасто зустрічається…

В будь-якому разі заглухлу автівку притягнули до Канева і взялися відремонтувати ударними темпами. Містечко це хоча й невеличке, проте переміщатися між готелем «Славутич», гідроелектростанцією та іншими цікавими місцями теж потрібно. Наприклад, як можна побувати тут і не відвідати могилу Тараса Шевченка чи колись знамениту на весь Радянський Союз бібліотеку-музей Аркадія Гайдара?! Та і з керівництвом міста зустріч планувалася. А мотатися між