Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Ковачу-сан, я не маю повноважень для…

— То здобудь їх. Навіть на хвилинку не повірю, що Конрад Гарлан не очистить собі небо над цілим Міллспорстським архіпелагом, коли захоче, навіть якщо особисто в тебе й нема такої сили. Тому слухай уважно. Якщо я за наступні шість годин побачу десь гелікоптер, Міці Гарлан помре. Якщо я за наступні шість годин побачу летючу мітку на нашому локаторі, Міці Гарлан помре. Якщо я побачу, як за нами стежить будь-яке судно, Міці Гарлан…

— Мені ясно, Ковачу, — чемність швидко випаровувалася з її голосу. — За вами не стежитимуть.

— Дякую.

Я жбурнув гарнітуру на сидіння біля пілота. За вікном штурмкоптера пролітало закіптюжене повітря. Після нашого злету більше не сталося жодного орбітального розряду, і з того, що на півночі феєрверків уже не було, свідчило, що світлове шоу потроху згорталося. Із заходу сунули густі хмари, затіняючи молодий серп Хотея. Трохи вище проступав крізь тонку імлу Дайкоку, а Маріканон уже сховався. От-от мало задощити.

«Дракуль» описав над тримараном тісне півколо, і я побачив на палубі блідощоку Ісу, яка непереконливо вимахувала однією з Бразилових прадавніх осколкових рушниць. Від цієї картини в куточках моїх губ з’явилася усмішка. Ми відійшли на розвороті, опустилися до рівня моря, а тоді підібралися до «Острова Бубін». Я висунувся назовні й повільно помахав. Напружене Ісине обличчя обм’якло від полегшення, і вона опустила зброю. Пілот примостив свою машину на куток палуби «Острова Бубін» і гукнув до нас через плече.

— Кінцева зупинка, народ.

Ми зіскочили, обережно витягли Сильвине досі ледь притомне тіло і обережно опустили її на палубу. Імла від виру осіла на нас, мов холодне дихання морських духів.

Я знов нахилився всередину штурмкоптера.

— Дякую. Добре злітали. Тепер тобі краще забратися якнайдалі.

Він кивнув, і я відійшов. «Дракуль» відчепився й піднявся вгору. Тоді він розвернув носа і за кілька секунд уже був за сотню метрів, із приглушеним торохкотінням набираючи висоту в нічному небі. Шум згасав, і я знову перемкнув увагу на жінку, що лежала в мене під ногами. Бразил схилився над нею, щоб підняти повіко.

— Начебто не все так погано, — пробурмотів він, коли я опустився на коліна поруч. — У неї легенька гарячка, але дихання нормальне. У мене внизу є апарати, якими можна перевірити краще.

Я приклав тильний бік долоні до її щоки. Під водяною плівкою від виру шкіра була гаряча й паперова на дотик, така сама, якою вона була в Нечищеному. І, не зважаючи на медичну кваліфікацію Бразила, звук її дихання теж не здавався мені надто хорошим.

Ну, знаєш, цей дядько розважається вірусами замість наркотиків. Мабуть, легенька гарячка — термін доволі відносний, га, Мікі?

Мікі? А що ж сталося з Ковачем?

Ковач залишився там, залазити в щілину Аюрі Гарлан. Ось що сталося з Ковачем.

Вибухова злість.

— А чого б нам не перенести її вниз? — запропонувала Сьєрра Трес.

— Ага, — безжально прокоментувала Іса. — Гімняно виглядає.

Я придушив раптовий ірраціональний спалах неприязні.

— Ісо, що чути від Кої?

— Гм, — вона знизала плечима. — Коли я востаннє перевіряла, все було добре, вони рухалися до…

— Коли ти востаннє перевіряла? Що це за лайно, Ісо? Коли це було?

— Не знаю, я стежила за локатором! Дивилася, чи за вами ніхто… — Її голос підвищився від образи. — Побачила, що ви наближаєтеся, подумала…

— Трясця, коли це було, Ісо?

Вона прикусила губу і глянула на мене.

— Недавно, чув?!

— Ах ти ж дур… — я стиснув кулак при боці. Закликав спокій. Її провини тут не було ні в чому. — Ісо, негайно йди вниз і вдягни гарнітуру. Будь ласка. Виклич їх, перевір, чи в Кої все гаразд. Скажи, що ми тут упоралися, що ми відходимо.

— Гаразд, — образа й досі читалася в її обличчі й голосі. — Піду.

Я подивився їй услід, зітхнув і допоміг Бразилу з Трес підняти Сильвине обм’якле перегріте тіло. Її голова захилилася, і мені довелося швидко пересунути руку, щоб підтримати її. Волога від збитих у повітря краплинок грива сірого волосся наче сіпнулася в кількох місцях, але так здавалося лиш мить. Я глянув на бліде від гарячки обличчя й відчув, як щелепа стискається від люті. Іса мала рацію, Сильва справді мала лайняний вигляд. Геть не такого чекаєш, коли уявляєш яснооку гнучкотелесу героїню битв часів Виселення. Не такого чекаєш, коли подібні до Кої люди анонсують пробудження мстивого духа.

Ну не знаю, як на мене, то вона вже пройшла добрих півшляху в країну духів.

Всертися як смішно.

Щойно ми пішли вниз по кормовому трапу, з’явилася Іса. Заплутаний у власних кислих думках, я не одразу глянув на її обличчя. А тоді було вже пізно.

— Ковачу, пробач, — заблагала вона.

Штурмкоптер.

Тихий малочутний шурхіт гвинтів чувся поверх шуму води у вирі. Лють і смерть наближалися на крилах ніндзя.

— Їх побили, — заплакала Іса. — спецзагін Перших родин вистежив їх. Адо підстрелили, а решту… Половину… Міці Гарлан у них.

— У кого? — Очі Сьєрри Трес непритаманно розширилися. — У кого вона зараз? У Кої чи…

Але я вже знав відповідь.

— Стережіться!

Я прокричав це, вже намагаючись перенести Сильву Ошіму палубою і не впустити. Бразил хотів зробити те саме, але смикнувся в інший бік. Тіло Сильви натяглося між нами. Сьєрра Трес закричала. Ми всі ніби рухалися в грязюці, з незграбною повільністю.

Град кулеметного вогню роздер океан у нас за кормою, — наче з води звільнився мільйон диких демонів, — а тоді пройшов уздовж виплеканої палуби «Острова Бубін». Кулі лягали на диво нечутно. Вода булькала і плюскала, тихенько й незагрозливо граючи за бортом. Дерево й пластик виривалися скалками з усіх поверхонь навколо. Іса заверещала.

Я поклав Сильву на сидіння на кормі, а сам примостився згори. З темного неба, наступаючи на самі п’яти своєму приглушеному кулеметному вогню, на бриючій висоті проскочила летюча машина «Дракуля». Кулемети знову завели своєї, і я скотився з сидіння, потягнувши за собою нечутливе тіло Сильви. Щось тупе гахнуло мене в ребра, коли я падав на підлогу в тому обмеженому просторі. Я відчув, як наді мною пройшла тінь штурмкоптера, залишивши по собі тільки бурмотіння двигунів.

— Ковачу? — Бразил озвався з палуби.

— Я тут. А ти?

— Він повернеться.

— Ясно, що повернеться, трясця, — я вистромив голову зі свого прикриття й побачив, як «Дракуль» хилиться на бік у замутненому повітрі. Перший проліт був обережним наскоком — пілот не знав, чекали ми на нього чи ні. Тепер