Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

А тоді відкривсь удруге.

Бенедикт кинувся в прогалину так само, як і першого разу, і я так само його зупинив. Тоді він іще завзятіше налетів на мене й почав відтісняти до краю Чорної дороги.

Тут я нарешті зупинився, зайняв стійкішу позу і помалу посувався туди, куди намітив. Протримаюся кілька митей — і Бенедикт буде там, де я хочу...

Ці миті видалися дуже важкими, проте я бився наче лев, постійно залишаючись напоготові.

А потім я знову спровокував супротивника шпариною в захисті.

Знав, що Бенедикт зробить те саме, що й до того, і завів праву ногу за ліву, а коли він ударив, я випростався. Падаючи спиною на Чорну дорогу, щосили вдарив по мечу, відбиваючи його набік, і відразу ж виставив руку, щоб не дати братові контратакувати.

А потім він зробив те, чого я й чекав. Відбивши мій клинок, Бенедикт пішов прямо на мене, і мені вдалося відповісти йому в кварту[47], примусивши його ступити на латку чорної трави, через яку я перестрибнув.

Спочатку я навіть не наважувався опустити очі, просто стояв, поки рослинність зробить свою справу.

Вистачило кількох секунд. Бенедикт, запідозривши недобре, спробував ворухнутись. Я побачив, як він спантеличився, потім напруживсь. І зрозумів: трава тримає його ноги.

Не знаючи, наскільки вистачить її сили, я вирішив діяти негайно.

Танцюючи, змістився праворуч, туди, куди не досягав його клинок, тоді рвонув уперед, перестрибнув траву й опинився за межею Чорної дороги. Бенедикт намагався розвернутись, але трава обплела ноги аж до колін. На мить він утратив рівновагу, проте втримався, не впав.

Оббігши його ззаду, я зайшов праворуч. Один легкий випад — і він став би мертвим, але у цьому, звісно, не було потреби.

Тримаючи руку на одному рівні зі шиєю, Бенедикт махнув мечем за спину і, повернувши голову, націлився на мене вістрям. Він уже почав вивільняти з трави ліву ногу.

Та я зробив обманний рух праворуч, і поки брат готувався відбити вдаваний напад, ударив його по зашийку пласким боком Ґрейсвандіра.

Удар оглушив Бенедикта, і я, підійшовши до нього впритул, додав йому лівицею в нирку. Бенедикт похитнувсь, а я, заблокувавши його руку, вдруге стукнув його по зашийку, уже кулаком. Він упав непритомний, я витягнув із його долоні меч та відкинув подалі. Кров, що цяпала з вуха, залишила братові на шиї слід у формі чудернацької сережки.

Відклавши Ґрейсвандір, я схопив Бенедикта під пахви й потягнув, щоб забрати його з чорноти. Трава не хотіла відпускати свого полоненого, але я, натужившись, таки вивільнив його.

До того часу Ґанелон уже очуняв та підвівсь із землі. Насилу переставляючи ноги, він доклигав до мене і втупивсь у Бенедикта.

— Ну й здоровань, — сказав, похитавши головою. — Стільки сили... І що ми з ним зробимо?

Закинувши Бенедикта на плече, я піднявся.

— Зараз віднесемо його до фургона, — пояснив Ґанелону. — Прихопиш мечі?

— Добре!

Я пішов до дороги, тягнучи на собі непритомного Бенедикта. Добре, що він не оговтався, — не треба було бити його ще, бо саме цього мені дуже не хотілося. Я поклав брата біля підніжжя кремезного дерева на узбіччі неподалік від фургона.

Підійшов Ґанелон, я заправив у піхви мечі — Бенедиктів та свій, — і попросив зняти з кількох ящиків мотуззя, яким вони були зав'язані. Поки Ґанелон це робив, я обшукав Бенедикта і знайшов те, що хотів.

Згодом Ґанелон пішов по Бенедиктового скакуна, а я прив'язав Бенедикта до дерева. Коня ми також прив'язали мотуззям до куща неподалік, і на той самий кущ я почепив меч брата.

Коли все було зроблено, видерся на передок фургона. Невдовзі підійшов і Ґанелон.

— Ти що, хочеш залишити його тут? — запитав він.

— Ненадовго, — сказав я.

Ми поїхали далі. Назад я не озирався — це робив Ґанелон.

— Ще не ворушиться, — доповів він мені. — Як Бенедикт підняв мене, як кинув — мов пір'їнку, одною рукою! Ще в житті так не літав...

— Тепер ти зрозумів, чому я просив тебе не встрявати, навіть якби я програв?

— Що з ним буде?

— Дуже скоро про нього подбають, за це можеш бути спокійним.

— Тобто з ним усе буде добре?

Я ствердно кивнув.

— Саме так.

Коли ми проїхали зо дві милі, я зупинив коней та зіскочив з фургона на землю.

— Що б зараз не робилося, не втручайся, — напутив Ґанелона. — Час зайнятися Бенедиктом.

Зійшовши на узбіччя дороги, я став у затінку і витягнув колоду карт, яку конфіскував у Бенедикта. Розклав, знайшов карту Джерарда, дістав її з колоди. Решту карт поклав у обшитий шовком та інкрустований слоновою кістю футляр, в якому їх тримав Бенедикт.

Я втупивсь у зображення Джерарда і зосередився.

Через деякий час карта потеплішала, картинка ворухнулась як жива. І я відчув присутність Джерарда — він справді опинився переді мною.

Виявилося, що Джерард перебував у Амбері. Він саме йшов вулицею, вигляд якої був мені знайомий. Зовні ми з ним дуже схожі, тільки Джерард більший, масивніший. Він продовжував носити бороду.

Джерард здивовано витріщився на мене.

— Корвін!..

— Так, Джерарде, це я. Виглядаєш нівроку.

— Очі!.. Ти знову бачиш?

— Еге ж, я знову зрячий.

— Де тебе носить?

— Ходи до мене, побачиш.

Погляд його посуворішав.

— Корвіне, саме тепер не можу. Дуже зайнятий.

— Я з приводу Бенедикта, — пояснив. — Ти єдиний, кому я міг би його довірити.

— Бенедикт? Йому щось загрожує?

— Так.

— То чому він сам мене не викличе?

— Не може. Не має такої змоги.

— Як це? Чому?

— Це довга і заплутана історія, двома словами її не перекажеш. Повір, йому потрібна твоя допомога, і то вже.

Джерард пошкріб верхніми різцями бороду.

— А сам ти не можеш дати раду?

— Аж ніяк.

— А я, по-твоєму, зможу?

— Зможеш, я знаю.

Джерард ледь витягнув із піхов меч.

— Корвіне, не хочу наразитися на якусь твою чергову витівку.

— Повір, ти не побачиш тут жодних витівок. Я мав досить часу на хитрощі, тож