Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Джерард зітхнув. Потім кивнув головою.

— Добре. Вже йду.

— Давай.

Він ще мить повагався, тоді ступив мені назустріч...

...І ось Джерард стоїть коло мене. Плеснув мене по плечу, всміхнувся.

— Корвіне, — мовив він, — який я радий, що ти знову бачиш!

Я відвів погляд.

— Радий не менше за тебе, Корвіне. Повір. А хто там у фургоні?

— Приятель. Його звати Ґанелон.

— А Бенедикт? Де він? Що з ним?

Я показав рукою.

— Там, за дві милі, при дорозі. Сидить прив'язаний до дерева. Кінь його теж там, також прив'язаний.

— А ти чому тут?

— Утікаю.

— Від кого?

— Від Бенедикта. Хто ж його зв'язав, по-твоєму?

Джерард наморщив чоло.

— Нічого не розумію...

Я похитав головою.

— Між нами виникло непорозуміння. Мої слова на нього не діяли, от ми й зчепилися. Потім я його оглушив і зв'язав. Розв'язати Бенедикта не можу, бо він знову візьметься за старе. І просто залишити його там теж не можу. Чекати, поки він звільниться сам, — а раптом щось станеться? От я й звернувся до тебе. Будь ласка, йди до нього, відв'яжи його і поверни додому.

— А ти?

— А я, чорт забирай, утікатиму далі, щоб загубитися десь у Тінях. Ти зробиш нам із Ґанелоном велику послугу, якщо вмовиш Бенедикта не пускатися за нами навздогін. Не хотів би я знову з ним битися...

— Зрозуміло. То, може, хоч розповіси мені, що сталося?

— Сам ще до пуття не знаю. Бенедикт обізвав мене вбивцею. А я, клянуся тобі, за весь час, що пробув у Авалоні, навіть пальцем нікого не зачепив. Перекажи йому це, будь ласка. З якого дива я брехав би тобі? Присягаюся, це щира правда. Є ще дещо, за що він може злитися на мене. І якщо Бенидикт порушить таку тему, скажи, що стосовно цього йому доведеться повністю покластися на пояснення, яке дасть Дара.

— А що це?

Я понизав плечима.

— Дізнаєшся від нього, якщо він захоче сказати. А як не скаже, то просто забудь мої слова.

— Ти сказав — Дара?

— Так.

— Дуже добре, я все так і зроблю... Слухай, не оповіси мені, як ти втік з Амбера?

Я всміхнувся.

— Теоретичний інтерес? Чи, може, боїшся, що й тобі колись це зможе знадобитися?

Джерард засміявся.

— Звичайна цікавість. Не щодня таке стається.

— Вибачай, любий брате, ще не час видавати подібні секрети. Повір, якби я й розповів це комусь, то лише тобі одному, та чи стане в пригоді тобі це знання? А от мені воно ще може знадобитися.

— Інакше кажучи, ти маєш свій таємний шлях у Амбер і назад. Що затіваєш, Корвіне?

— Ти як гадаєш?

— А що тут гадати? Але у мене з цього приводу двоякі почуття...

— То, може, поділишся?

Він махнув рукою в бік чорної смуги і пояснив:

— Бачиш оту стежинку? Ще трохи — і вона добіжить до підніжжя Колвіра. Ми захищаємося, відбиваємо всі атаки тварюк, але вони стають дедалі потужнішими й нападають частіше. Корвіне, зараз не краща пора, щоби думати про власне честолюбство.

— А хтось сказав би навпаки, — не погодивсь я.

— Для тебе — можливо, та я не вважаю, що це стосується всього Амбера.

— І як Ерік дає всьому раду?

— Непогано. Кажу ж тобі, відбили всі атаки.

— Не про них мова. Я про все це загалом... про їхні причини.

— Я їздив Чорною дорогою, доволі багато.

— І що?

— Проїхати її всю не зміг. Ти ж розумієш: чим далі від Амбера, тим дикіші Тіні, тим більше в них дивного.

— Знаю.

— Буває, навіть розум зраджує, і люди божеволіють.

— Так-так.

— ...І там, за Тінями, є Двір Хаосу. Дорога тягнеться туди, Корвіне. Я вже не сумніваюся, що вона пролягла через усі світи.

— От саме цього я й боявся, — зізнався Корвін.

— І ось тому, байдуже, прихильний я до тебе чи ворожий тобі, не хочу, щоб ти зараз виступав на Амбер. Його безпека — понад усе!

— Зрозумів. Тоді вважай, що ми про все поговорили.

— А твої плани?

— Якщо ти не знаєш, у чому їхня суть, то не варто казати, що вони не змінились. А втім, плани й справді такі, як були.

— Навіть не знаю, чи бажати тобі успіху... Але нехай тобі все вдасться. Радий, що ти знову бачиш, — Джерард плеснув мене по плечу. — Щось забаривсь я з тобою, треба йти до Бенедикта. Наскільки зрозумів, він не сильно побитий?

— Якщо й перепало, то це вже без мене. Я приклався лише кілька разів... Не забудь переказати йому все те, що почув від мене.

— Не забуду.

— І поверни його в Авалон.

— Спробую.

— Що ж, тоді до побачення, Джерарде!

— Бувай, Корвіне!

Він розвернувсь і пішов дорогою туди, де сидів Бенедикт. Я провів Джерарда поглядом, а коли брат щез за поворотом, ступив до фургона. Карту його поклав у колоду, і ми поїхали далі, тримаючи курс на Антверпен.

8

Я стояв на вершині горба і дивився на дім унизу. Навколо мене росли кущі, тож я не дуже виділявся на загальному тлі.

Що збирався я там побачити? Осмалені вогнем руїни? Машину на під'їзній доріжці? Сім'ю, яка облаштувалася на внутрішньому дворикові поміж червонодеревних меблів? Озброєну варту?

Черепиця на даху була в кількох місцях пошкоджена, давно не стрижений газон повернув собі первісний вигляд. І, чесно кажучи, я був здивований, що за весь час моєї відсутності розбили тільки одне вікно, та й те заднє.

Увесь вигляд будинку наводив на думку, що люди в ньому не живуть. Я розмірковував.

Розстеливши на землі куртку, я дістав із пачки сигарету, Закурив. Інших будинків біля нього не було.

...За діаманти я взяв майже сімсот тисяч доларів. Щоб облагодити цю справу, мені знадобилося півтора тижні. З Антверпена ми з Ґанелоном поїхали до Брюсселя та кілька вечорів провели в клубі на Рю-де-Шар-е-Пен, поки наткнулися на потрібну людину.

Моя пропозиція неабияк здивувала Артура. Худорлявий блондин з акуратними вусами, колишній офіцер британських військово-повітряних сил, оксфордський випускник, він уже через дві хвилини нашої розмови похитував головою і раз у раз переривав мене