Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

За дверима почувся голос Артура.

— Сонечку, ти де?

— Я тут, — відгукнулась вона.

Артур зайшов і зупинився в дверях, споглядаючи зі спини фігуру дівчини в його футболці.

— Знайшла щось цікаве?

— Жанна казала, що в тебе багато нагород… Я згадала, хотіла подивитися. Ніколи не бачила таких, — вона повернулася до нього, тримаючи кубок з фігуркою чоловіка з піднятою вище голови для удару ногою.

— Так, трохи є, — він усміхнувся, але не дуже радісною усмішкою, — ходімо їсти, все готово.

— Добре, а ти розкажеш мені про ці свої заняття? — Злата поставила кубок на місце і повернулась до нього, зачиняючи дверцята.

— Якщо тобі буде цікаво…

— Цікаво, — Злата підійшла до нього.

— Пішли, — він поклав руку на її талію і скерував у напрямку кухні.

— Ого… — видала Злата, побачивши дві тарілки пасти з морепродуктами.

— Що?

— Це так неочікувано… — Злата сіла на диванчик, — Ти ще десь працюєш кухарем, я вгадала?

— Ні, — Артур усміхнувся. — Як ти казала — “час від часу” можу щось зготувати.

Злата спробувала і кивнула головою.

— Дуже смачно.

— Я радий, що тобі подобається, — він сів за стіл на іншу половину дивана, і вони почали обідати.

Злата виглядала трохи стомлено, але зміна оточення пішла їй на користь. Вона не згадувала про смерть сестри й учорашній напад на неї, пожвавішала, усміхалася, а найголовніше — вона їла.

— Як, маючи такий чудовий смак, ти міг їсти їжу від Стелли? — здивувалася Злата трохи згодом.

— Ну, твої рецептори теж якось виживали в тому жахітті. Але я був ладен на все, аби бути біля тебе, до того ж, це не найжахливіші тортури, — Артур усміхнувся.

— Що ж було найжахливішим?

— Шедевр з рибою від Зіни рахується?

— Ти ж ту рибу не їв, так що не рахується. Розповідай, — Злата усміхнулася.

Він не відповідав, мовчки їв, потім все ж сказав під питальним поглядом дівчини.

— Найжахливішим було бачити тебе і не мати змоги доторкнутись, — при цих словах він накрив ліву руку Злати своєю правою. Вона затамувала подих. — Знаєш, у соцмережах репостять різні вислови… Ніколи не зважав на ці сентиментальні або занадто мотивуючі слиняві фрази, але в Решетилівці я таки зрозумів одну з них.

— Яку?.. — опустивши виделку на тарілку, Злата поглянула на нього...

— Боляче дивитися на сонце, але ще нестерпніше — дивитися на губи, які не можеш поцілувати… Це реально доводило мене до сказу, наче хтось загнав кілок у груди, — Артур поглянув на її губи, але, попри очікування дівчини, він її не поцілував, лише стис легенько її руку.

— Тепер ти можеш це зробити, — вимовила вона неочікувано для себе. Чому він не цілує її, адже ж видно, що хоче це зробити?!

— Так. Але якщо я зараз тебе поцілую, то обідати ми вже не будемо, — на його губах заграла “небезпечна” усмішка, і він відпустив її руку.

Зробивши Златі чай і поставивши перед нею печиво й піалу з сумішшю горіхів, він сказав, що йде в душ.

— Добре, — вона кивнула.

— Якщо хочеш, я ввімкну телефон, і ти зможеш подзвонити Жанні, — він дістав телефон.

— Якщо можна. Я б хотіла їй сказати, що ми доїхали без пригод.

— Можна. Потрібно буде купити тобі телефон. Який ти хочеш?

Від цієї фрази Злата завмерла. Вона не очікувала нічого подібного. Про власний телефон навіть не думала ніколи.

— Я питаю про колір, яку модель тобі купити я вже знаю.

— Артуре, я.. навіщо він мені?

— Ось, тримай, виклик пішов, потім поговоримо про телефон, — він пішов у душ.

Жанна не відповіла на дзвінок. Натомість надійшов вхідний від батька Артура. Злата відклала телефон і не чіпала його. Поки Артур був у душі, Олексій Петрович телефонував двічі.

— Хто там так прагне спілкування? — він прийшов на кухню, обмотаний рушником навколо талії.

— Твій батько, — відповіла Злата, розглядаючи його. Поява Артура в такому вигляді розхвилювала її.

— А що Жанна?

— Мабуть, десь лишила телефон, не відповіла.

— Пізніше наберемо ще раз, — він повністю вимкнув телефон і, поклавши його на стіл, поглянув на Злату. Цей погляд вона відчула як струм, що прошив її тіло. Артур простягнув до неї руку, і вона автоматично подала йому свою, він вивів її з-за столу, наблизив до себе й обійняв. — Є два питання.

— Питання? — розгублено перепитала Злата, бо була зосереджена на його губах і відчутті жару, котре він роздмухував у ній своєю присутністю.

— Перше: яка тривалість твого циклу, і чи бували збої?

— Навіщо це тобі? — прошепотіла Злата, спантеличена його словами, відчуваючи, як її накриває хвиля сорому.

ЇЇ бабуся завжди повторювала, що чоловіки не мають бути в курсі жіночих справ, особливо таких, як місячні, бо інакше будуть гидувати такою жінкою. Між тим їй пригадалося, що Валя вела календарик, на якому ретельно позначала синьою пастою “певні дні” і червоною (тепер Злата це розуміла)— дні, коли вона була з Сергієм, братом Жанни. Вона ніколи не цікавилася тонкощами всього цього дійства й особливостями прорахунків, котрі вела сестра, оскільки не сподівалася, що хтось колись взагалі зверне на неї увагу. І ось Артур задає їй питання про її цикл...