Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Він з мене знущається. Я це знаю точно. Одночасно і сміятись хочеться, і злитися. Але злитися на нього складно, тому пищу:

– Та Айдар! – Боляче б'ю по плечу. Намагаюся обсмикнути руку, але чоловік ловить. Стискає впевнено. Тягне до обличчя. Я смикаю, але здаюся.

Тану, коли притискає до губ. Тримає. Тану сильніше.

– Я намагаюся пояснити, що гадки не маю, що буде через два роки. Але те, чим зараз живу, мені дуже подобається.

Далі не розпитую. Взагалі дуже довго нічого не говорю. Просто лежу вухом на підголівнику, милуючись своїм чоловіком. Непомітно для себе засинаю. Пропускаю такий бажаний в'їзд у місто, його вогні.

Розплющую очі, коли Айдар стискає моє плече. Чую трохи втомлене: "приїхали".

Намагаюся прийти до тями, поки йдемо до незнайомого мені гарного під'їзду, через просторий хол у бік ліфтів. Кабіна мчить на один з верхніх поверхів з шаленою швидкістю. У мене навіть голова паморочиться. А коли виходимо – серце починає вистукувати чечітку.

Наближається сакральний момент вибиває з голови все-все-все зайве.

Айдар відчиняє свою квартиру, запрошує мене першою.

Я крокую в темряву, роблю глибокий вдих... Чую, як ззаду коліщата валізи б'ються об підлогу. Гадки не маю, де тут вмикачі, тож чекаю на дії чоловіка.

А вони трохи про інше.

Він притискається ззаду і обхоплює стегна. Торкаєтьсягубами скули. Втягує в рот мочку вуха. Будить краще будь-якого енергетика. І пріоритети змінює.

Я теж не знаю, що буде за два роки, якщо чесно. А що вже за п'ять хвилин – на всі сто відсотків. І цього, здається, справді достатньо.

– Речі розібрати треба... Екскурсію ти обіцяв...

Шепочу, а сама допомагаю стягувати з плечей піджак і пробиратися гарячим пальцям під заправлену в спідницю повзучу блузку.

Діставшись тіла, Айдар гладить мій живіт, стискає через ліфчик груди. Я здаюся – повертаю голову до нього і сильніше втискаюся сідницями в пах.

– Все буде. Голод збити дай…

_________________________________

Завтра вихідний)