Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 29

Айлін

Різниця між рідним містом та столицею відчувається одразу.

Тут інший ритм, шалена швидкість, дуже галасливо, людно, запаморочливо.

Айдар потрапляє у свою стихію, а я намагаюся не захлинутися новими враженнями.

Ми приїхали на міжнародний форум. Вдень Айдар брав участь у одній із панелей. Розповідав про важливість відкритості державної системи, зокрема, прокуратури. До зали я не потрапила, але поки мене фарбували, уважно слухала трансляцію на Ютубі.

Він звучав переконливо, розповідав цікаво. На кожному його жарті я посміхалася. Пишалася неймовірно, пообіцяла собі відновити звичку читати розумні книжки, щоб ставати кращою для нього. Але це – з завтрашнього дня. Сьогодні у мене інше завдання – пережити афтепаті, на яке ми прийшли вдвох.

Завдяки вмілим рукам професіоналів і витраченому майже в нуль балансу на картці чоловіка я почуваюся красивою та впевненою, але мандраж все одно присутній.

Захід відбувається у розкішному готелі. У моєму місті ця мережа, звичайно ж, не представлена. І я в житті швидше за все сюди не потрапила б, не пощасти мені зустріти Айдара. По руках біжать мурашки, коли вкотре усвідомлюю, наскільки круто він змінив моє життя. Тру голі руки.

А ще в голову лізуть думки: з якої кількості неймовірної краси жінок обрав саме мене. Неважливо, що начебто просто зглянувшись і з розрахунку. Я ж знаю, що якби не подобалася йому – не отримала б ні чорта. А так…

Гості сьогоднішнього вечора зовні та за поведінкою схожі на гостей на Дні народження нашого губернатора, але тут люди в масі своїй багатші. Зі смаком у них краще. До манер не причепитися. Важко не думати про власну провінційність, але я намагаюся не вішати носа.

Не асоціюю себе із Попелюшкою, але й розслабленою рибою у своїй воді теж не відчуваю. Хвалю за те, що виглядаю на рівні. Навіть погляди привертаю. Різні. Коли хитає на хвилях сумнівів, нагадую сказане чоловіком: «ми в п'ятницю їдемо, що хто подумає – похуй».

Мені подобається це слово. Воно жахливе, але життя полегшує.

Я відпустила Айдара у вільне плавання півгодини тому. Збрехала, що терміново треба до вбиральні і потім підійду. Сама ж витримала двадцять хвилин в одній із кабінок, займаючи себе усякою нісенітницею. Читала новини, гуглила імена. Зайшла до нашої переписки з чоловіком і прогортувала її з усмішкою.

Бути з ним наодинці мені подобається значно більше, ніж ділити з натовпом, але й залишитись монополістом його уваги сьогодні я ніяк не змогла б.

Тому до зали я повернулася, але знову підходити не поспішаю. Стою біля стіни та спостерігаю здалеку. З'явлюсь, коли зрозумію, що потрібна. А поки намагаюся одночасно озирнутися і не вирячитися ні на кого надто нахабно. Тут достатньо медійних обличь. Я помічаю дрібниці, кручу в голові майбутню розповідь для Лейли.

Посміхаюся тихенько, уявляючи, як шушукатимемося про те, що приховує рівний тон ідеальних лиць.

Вважаю себе нікому не цікавою, поки поряд не гальмує чоловік, розвертається, як і я, спиною до стіни, обличчям до зали, а от голову повертає до мене.

Мені стає незатишно. Ми точно не знайомі і знайомитись я не хочу. Посмішка сповзає з губ, я безпомилково визначаю, де зараз Айдар, але він вже досить довго розмовляє про щось із повненьким чоловіком десь за п'ятдесят. Йому не до мене.

– Айлін Салманова, правильно? – Незнайомець ставить питання, явно не відчуваючи проблем зі сором'язливістю. Я може й далі робила б вигляд боввана, але дивуюсь і дивлюся у відповідь.

Першим в очі впадає блискуче, зачесане в стильну зачіску волосся, легка щетина і ненатурально білі зуби. У чоловічих очах я знаходжу схожість із Айдаром. Справа не в кольорі і не в розрізі, а емоціях, що випромінюються. Увага. Іронія.

Чоловіка, напевно, можна назвати симпатичним, хоча після Митька мені складно сприймати курносі носи та пухкі губи.

– Ми знайомі? – Запитую, як самій хочеться вірити, нейтрально. Чоловік невиразно веде головою. Він у дорогому костюмі. Годинник тієї ж марки, що й у Айдара. Це мода чи копіювання?

– Ще ні. До Айдару в цьому плані багато питань, звичайно… Але я поставлю їх пізніше і не вам. Наум Баріч.

Представившись, незнайомець простягає руку. Мені доводиться нагадати собі, що я – не маленька дитина і схвалення для просто знайомства отримувати не потрібно. Баба мене вже не контролює, Айдар ніколи й не намагався.

Простягаю руку у відповідь. Відчуваю легкий стиск, а далі Наум розвертає мою кисть тильною стороною долоні вгору і тягне до губ.

Це зайве, але я дозволяю притиснутися ними до шкіри. Він відпускає – відразу дістаю.

– Колега вашого чоловіка.

Поцілунок не викликає нічого, крім незручності, а ось за пояснення я Науму вдячна.

Ми кілька секунд мовчимо. Здається, Наум чекає на якусь реакцію, але я злегка збентежена. Не можу швидко запалити яскравий ентузіазм.

Не дочекавшись нічого, чоловік продовжує сам:

– Дуже багато питань, звісно…

– До мого Айдар?