Читати книгу - "Фірма"

— Хто вони, Мітчу?

— Знадобиться годин із десять, щоб розповісти спочатку. Займемося цим пізніше. Запиши зараз номер. 615-889-4380.

— Це не в Мемфісі.

— Ні, це Нешвіл. Я зараз у квартирі, щось на кшталт штаб-квартири. Ти запам’ятай номер. Якщо не буде мене, на дзвінки відповідатиме дівчина, яку звуть Теммі.

— Теммі?

— І це довго розповідати. Просто роби, що я кажу. Сьогодні ввечері у готель приїде Еббі, зареєструється, як Рейчел Джеймс. Приїде на авто, взятому на прокат.

— То вона приїде сюди!

— Ти мене слухай, Рею. За нами женуться канібали, але ми на крок попереду.

— Попереду кого?

— Мафії. І ФБР.

— І це все?

— Можливо. Тепер слухай мене. Є ймовірність, що за Еббі слідкують. Тобі доведеться її знайти, придивитися, чи нема «хвоста».

— А якщо він буде?

— Тоді подзвониш мені, і все обговоримо.

— Без проблем.

— Не користуйся телефоном. Тільки щоб поговорити за цим номером. Та й довго ми не можемо розмовляти.

— Я маю купу запитань, братику.

— А я маю відповіді, та не зараз. Потурбуйся про дружину, коли вона приїде, одразу подзвони.

— Буде виконано. І, Мітчу... дякую тобі.

— Adios. (Бувай!)

Минула година, і Еббі звернула з автостради 182 на під’їзну доріжку «Гілтона». Вона залишила на стоянці свій «форд-катласс» з номерами штату Алабама і нервово піднялася до передніх дверей, над якими була відкрита галерея. На секунду спинилася, оглянувшись на дорогу, а тоді зайшла.

Через дві хвилини під готелем коло мікроавтобусів спинилося жовте таксі з Мобайла. Рей спостерігав з вікна. З таксистом, нахилившись із заднього сидіння, розмовляла жінка. Через хвилину вона дістала гроші з гаманця і розплатилася. Вийшла, почекала, поки авто від’їде. Перше, що кинулося в очі, це її біляве волосся. Фігуру вона мала чудову, стегна туго облягали чорні вельветові брюки. Вона була в сонцезахисних окулярах, що з огляду на нічну пору, було дивно. Насторожено підійшла до входу, хвилину почекала, тоді увійшла. Він тишком став спостерігати, сам підійшов, заглянув у вестибюль.

Вона підійшла до єдиного клерка, що сидів за стійкою.

— Мені одиночний номер, будь ласка, — почув Рей.

Клерк посунув до неї реєстраційний бланк. Вона записала свої дані, тоді запитала:

— А та жінка, яка щойно у вас поселилася, її як звати? Мені здалося, що то моя давня подруга.

Той переглянув бланки.

— Рейчел Джеймс.

— О, то це вона. Звідки приїхала?

— Це адреса в Мемфісі.

— А в якому вона номері? Хотілося б зайти, привітатися.

— Я не маю права повідомляти номери.

Білявка швидко витягла з сумки дві двадцятидоларові купюри й посунула їх до клерка.

— Я хочу лише привітатися.

Клерк гроші взяв.

— Номер 622.

Жінка заплатила за свій номер, тоді запитала:

— А де у вас телефони?

— Он там, за рогом.

Рей прослизнув до того місця й побачив чотири телефони-автомати, обрав один із середніх, узяв слухавку й почав сам до себе бурмотіти.

Білявка підійшла до крайнього і повернулася до нього спиною. Тихо заговорила. До нього доносилися лише уривки.

— ...поселилася в шістсот двадцять другому номері... з Мобайла... якесь підкріплення... Не можу я... година?., так... поспішайте.

Вона повісила слухавку, а він заговорив до уявного співрозмовника голосніше.

Минуло десять хвилин, і у двері постукали. Вона схопилася з ліжка, взяла кольт сорок п’ятого калібру, всунула його за пояс, під сорочку. Не подумавши про ланцюжок, розчахнула двері.

Рей і собі штовхнув двері, які з силою пригасли білявку до стіни. Він кинувся, забрав зброю, а її притиснув до підлоги, обличчям у килим. Наставив дуло кольта прямо до вуха й сказав:

— Хоч один звук, і я вистрілю.

Вона припинила пручатися, заплющила очі. Не відповіла.

— Хто ти така? — вимогливо спитав Рей. Притиснув сильніше вухо, та вона мовчала.

— Ані руш! Ні звуку. Ясно? Я залюбки відстрелю твою голову.

Сидячи на її спині, він трохи заспокоївся. Розстебнув її дорожню сумку, висипав начиння на підлогу. Знайшовши пару чистих білих шкарпеток. Наказав:

— Розтули рота.

Вона не поворухнулася. Дуло до вуха, і рот ледь розтулився. Рей засунув їй між зуби шкарпетки, тоді міцненько пов’язав на голову шовкову сорочку. Руки й ноги зв’язав колготками. Тоді подер на полотняні джгути простирадло, накрутив ще й їх. Жінка не ворушилася. Коли він припинив зав’язувати й обмотувати, вона скидалася на мумію. Рей просунув її під ліжко.

У гаманці лежало шістсот доларів і водійське посвідчення в футлярі на ім’я Карен Адеар із Чикаго, видане в Іллінойсі. Дата народження: четверте березня 1962 року. Він забрав гаманець і зброю.

О першій ночі задеренчав телефон, Мітч не спав. Він ледь не по пояс обклався свідченнями кримінальної діяльності.

— Алло, — обережно відповів він.

— Це штаб-квартира? — схоже, той, хто дзвонив, стояв поряд із увімкнутим програвачем.

— Де ти, Рею?

— Притон під назвою «Флорібама-бар». На кордоні штату.

— Де Еббі?

— У машині. З нею все добре.

Мітч видихнув і широко всміхнувся.

— Ми мусили забратися з готелю. За Еббі слідкувала жінка, та сама, що ви її в якомусь барі на Кайманах бачили. Еббі все мені старається розповісти. Та жінка цілий день її переслідувала і була в готелі. Я про неї потурбувався, а тоді ми зникли.

— Потурбувався про неї?

— Ага. Говорити зі мною вона не схотіла, але на деякий час на шляху в нас не стоятиме.

— З Еббі все гаразд?

— Авжеж. Ми лише втомлені, просто смертельно. Що саме ти плануєш робити?

— Ви зараз десь за три години їзди від містечка Панама-Сіті-Біч. Знаю, що ви втомилися, але треба звідти забиратися, їдьте в Панама-Сіті, покиньте машину, знімайте два номери в готелі «Голідей-Інн». Як поселитеся, подзвоніть мені.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Вір мені, Рею.

— Вірю, та вже мені починає здаватися, що краще було лишитися за ґратами.

— Ми не можемо повернутися, Рею. Ми або зникнемо, або загинемо.

36

Таксі спинилося перед світлофором, що спалахнув червоним, і Мітч вискочив на дорогу в центральній частині Нешвіла. Ноги були мов дерев’яні, ще й боліли. Через силу перебрався через вранішнє запруджене машинами перехрестя.

Споруда «Південно-східного» банку — скляний тридцятиповерховий циліндр — нагадувала тубу