Читати книгу - "Трістрам Шенді"

який присвоєно було вищим сановникам) вони полюбляли найбільше й носили в дні народження та на громадських святах; – що, за свідченням кращих істориків того часу, вони часто посилали чистити й білити свої сукні в шерстомийні; – але що нижчі класи, щоб уникнути цієї витрати, носили зазвичай темні сукні з матерій грубішого вироблення – до початку царювання Августа, коли раби почали одягатися так само, як і їх пани, і було втрачено майже всі відмінності в одязі, за винятком latus clavus.[296]

– А що це таке latus clavus? – запитав батько.

Рубеній йому сказав, що з цього питання між ученими досі ще йде суперечка. – Що Егнацій, Сігоній, Боссій Тичинський, Баїфій, Будей, Салмасій, Ліпсій,[297] Лацій, Ісак Казабон[298] і Йосиф Скалігер[299] усі розходяться між собою – і сам він розходиться з ними. – Що великий Баїфій у своєму «Гардеробі стародавніх», розділ XІІ, – чесно признається, що не знає, що це таке – шов – запонка – ґудзик – петля – пряжка – чи застібка. —

– Батько втратив коня, але залишився в сідлі. – Це гачки та петлі, – сказав батько, – і замовив мені штани з гачками та петлями.

Розділ XX

Тепер нам належить перенестися на нову сцену подій. —

– Залишмо ж штани в руках кравця, який їх шиє і перед яким стоїть батько, спираючись на палицю, читаючи йому лекцію про latus clavus і точно вказуючи те місце поясу, де його потрібно пришити. —

Залишмо мою матір – (найапатичнішу з жінок) – байдужу до цієї частини туалету, як і до всього, що її стосувалося, – тобто – що не надавала ніякого значення тому, як річ буде зроблено, – аби тільки її було зроблено. —

Залишмо також Слопа – нехай собі має зиск із мого безчестя. —

Залишмо бідного Лефевра – нехай видужує та вибирається з Марселя додому як знає. – І насамкінець – тому що це найважче —

Залишмо, якщо можливо, мене самого. – Але це неможливо – я змушений супроводжувати вас до самого кінця цієї книги.

Розділ XXІ

Якщо читач не має ясного уявлення про клаптик землі в третину акра, який межував із городом дядька Тобі й на якому він провів стільки чудових годин, – винен не я, – а його уява; – адже я, дійсно, дав такий детальний опис цієї ділянки, що мені майже соромно.

Одного разу надвечір, коли Доля заглядала вперед, у великі діяння прийдешніх часів, – пригадуючи, для яких цілей призначено було непорушним її велінням цю маленьку ділянку, – вона кивнула Природі; – цього було досить – Природа кинула на ділянку півлопати найкращого свого добрива, – в якому було досить багато глини для того, щоб закріпити форми кутів і зигзагів, – але в той же час занадто мало її для того, щоб земля не прилипала до лопати і грязюка не псувала таких славних споруд у негоду.

Дядько Тобі, як уже знає читач, привіз із собою в село плани майже всіх фортець Італії і Фландрії; герцог Мальборо або союзники могли обложити яке завгодно місто, – дядько Тобі був до цього підготовлений.

Метод його був надзвичайно простий: як тільки яке-небудь місто опинялося в облозі (– або, скоріше, коли доходили вісті про намір узяти його в облогу) – дядько Тобі брав його план (хоч яким би це було місто) і збільшував до точних розмірів свого лужка, на поверхню якого й переносив, за допомогою великого мотка мотузки та запасу кілочків, що встромляються в землю на вершинах кутів і реданів, усі лінії свого креслення; потім, узявши профіль місця з його укріпленнями, щоб визначити глибину та укоси ровів – спад гласиса і точну висоту всіляких банкетів, брустверів і т. п., – дядько задавав капралові роботу – і вона йшла як по маслу. – Характер ґрунту – характер самої роботи – і над усе добрий характер дядька Тобі, що сидів там з ранку до вечора і що дружньо розмовляв із капралом про діла давноминулих днів, – надавали їй хіба тільки назву роботи.

Коли фортецю бувало закінчено і приведено належним чином у стан оборони, – вона підлягала облозі – й дядько Тобі з капралом закладали першу паралель. – Прошу не переривати моєї розповіді зауваженням, що перша паралель має бути на відстані, принаймні, трьохсот сажнів від головних фортечних споруд – і що я не залишив для неї жодного вільного дюйма; – бо для розширення фортифікаційних робіт на лужку дядько Тобі дозволяв собі вдиратися в город, що межував із ним, і тому зазвичай прокладав свої першу і другу паралелі між рядами качанової та кольорової капусти. Зручності й незручності такої системи буде детально розглянуто в історії кампаній дядька Тобі й капрала, яких те, що я нині пишу, є тільки нарис, і займе він, якщо розрахунки мої правильні, всього три сторінки (хоча буває, що і наймудріші розрахунки перевертаються). – Самі кампанії займуть стільки ж книг; тому боюся, як би ця однорідна матерія не виявилася занадто важким вантажем у такому легковагому творі, як цей, якби я став оспівувати їх у нім, як свого часу збирався, – звичайно, краще буде надрукувати їх осібно – ми над цим подумаємо – а тим часом задовольняйтеся наступним нарисом.

Розділ XXІІ

Коли місто з його укріпленнями бувало закінчено, дядько Тобі й капрал приступали до закладки своєї першої паралелі – не навмання або як-небудь – з тих же пунктів і на тих же відстанях, що і союзники у своїй аналогічній роботі; регулюючи свої апроші й атаки вістями, що їх черпав дядько Тобі зі щоденних відомостей, – дядько і капрал просувалися протягом усієї облоги нога в ногу з союзниками.

Коли герцог Мальборо займав яку-небудь позицію, – дядько Тобі теж займав її. – І коли фас якого-небудь бастіону або оборонні споруди бували зруйновані артилерійським вогнем, – капрал брав мотику і робив такі ж руйнування – і так далі; – вони вигравали простір і захоплювали одне укріплення за одним, аж поки місто потрапляло до їх рук.

Для того, хто радіє чужому щастю, – не могло бути більш захоплюючого видовища, як, помістившись за живоплотом із грабів, у поштовий день, коли герцог Мальборо пробивав широкий пролом у головному поясі укріплень, – спостерігати, в якому піднесеному стані дядько Тобі у супроводі Тріма виступав із дому; – один із газетою в руці – інший із лопатою на плечі, готовий виконати те, що там було надруковано. –