Читати книгу - "Гра янгола"

– Ти не пам’ятаєш, щоб Крістіна сказала щось, перед тим як піти з вілли «Геліус»?

– Ну, знаєте… – почав Пеп, стишуючи голос до пошепту. – Я чув, як вона сперечалася із сеньйором. Я бачив, як вона сумує. Вона часто сиділа сама-одна. Писала листи й щодня ходила на пошту, що на бульварі Королеви Елісенди, відсилати їх.

– Ти не розмовляв із нею коли-небудь наодинці?

– Одного дня, незадовго до того як вона втекла, сеньйор попросив мене, щоб я відвіз її машиною до лікаря.

– Вона була хвора?

– Вона не могла спати. Лікар приписав їй приймати перед сном по кілька крапель опію.

– Вона сказала тобі щось, коли ви їхали?

Пеп стенув плечима.

– Вона запитала мене про вас: чи знаю я щось про вас і чи бачив я вас.

– Більше нічого?

– Вона була дуже сумна. Розплакалася й, коли я запитав, що з нею відбувається, сказала, що їй дуже бракує батька, сеньйора Мануеля…

Я відразу все зрозумів і вилаяв себе за те, що не додумався до цього раніше. Пеп подивився на мене з подивом і запитав, чого я усміхаюся.

– Ви знаєте, де вона є? – запитав він.

– Гадаю, що так, – прошепотів я.

Тоді я почув голос, що гукав через вулицю, і помітив тінь знайомих обрисів, яка з’явилася у фойє «Лісео». Відаль не висидів навіть першої дії. Пеп миттю обернувся, щоб відповісти на оклик свого пана, і перш ніж він устиг сказати мені, щоб я ховався, я вже зник у нічній темряві.

6

Навіть здалеку вони мали той вигляд вісників зла, який годі було сплутати з будь-яким іншим. Вогники сигарет у синій темряві ночі, силуети, прихилені до чорної стіни, і струминки пари, що вилітали з кожним подихом трьох постатей, що несли варту біля порталу будинку з вежею. Інспектор Віктор Ґрандес у товаристві двох своїх хижих помічників – такий собі комітет урочистої зустрічі. Для мене не становило особливих труднощів уявити собі, що вони вже знайшли тіло Алісії Марласки на дні басейну біля її будинку в Саріа, у зв’язку з чим мій номер у чорному списку підозрюваних підскочив на кілька позицій. Тільки-но їх помітивши, я зупинився й пірнув у найгустішу темряву, що висіла над вулицею. Спостерігав за ними кілька хвилин, переконуючись у тому, що вони не помітили моєї присутності, адже я був від них за якихось півсотні метрів. Я впізнав профіль Ґрандеса у світлі ліхтаря, що висів на фасаді мого будинку. Повільно відступив під захист темряви, що огортала вулиці, шмигнув у перший провулок і загубився в лабіринті арок та проходів кварталу Рібера.

Через десять хвилин я вже був біля брами Французького вокзалу. Віконечка кас уже були зачинені, але ще можна було побачити кілька потягів, що вишикувалися понад перонами під великим склепінням зі скла й сталі. Я подивився на розклад руху й переконався, що, як я й боявся, жоден поїзд не відходив від вокзалу раніше, ніж наступного дня. Я не міг ризикувати повернутися додому й зустрітися з Ґрандесом та його компанією. Інтуїція підказувала мені, що цього разу візит до комісаріату відбудеться за повною програмою й навіть послужливий адвокат Валера не зможе так легко вирвати мене з лап поліції, як минулого разу.

Я вирішив заночувати в скромному готелі, що навпроти Біржі, на майдані Паласіо, де, як розповідали, живуть привиди кількох давніх біржових спекулянтів, які погано закінчили через свою надмірну жадібність та хибну арифметику. Я умисне обрав це кубло, бо мав усі підстави припустити, що там мене не шукатимуть навіть парки. Я записався під ім’ям Антоніо Міранда й заплатив наперед. Консьєрж, суб’єкт, схожий на молюска в мушлі своєї комірчини, яка водночас правила за приймальню, склад рушників і крамничку сувенірів, видав мені ключ, брусок мила марки «Сід Войовник», яке пахло лугом і яким, як мені здалося, уже користувалися, і повідомив, що якщо мені потрібна жіноча компанія, то він пришле служницю на прізвисько Крива, що незабаром повернеться зі свого чергового виклику.

– Після неї ви станете як новенький, – запевнив він.

Я відхилив цю пропозицію, пославшись на слабке здоров’я, і піднявся сходами, побажавши йому доброї ночі. Моя кімната розмірами та виглядом була схожа на саркофаг. Один погляд переконав мене в тому, що ліпше буде лягти на ліжко вдягненим, аби не залазити між простирадла й близько не знайомитися з усіма тими створіннями, які знайшли там притулок. Я накрився розсмиканою ковдрою, яку знайшов у шафі, – серед її запахів, либонь, найприємнішим був запах нафталіну, – і погасив світло, намагаючись собі уявити, що я ночую в готелі-люкс, який міг би собі дозволити, маючи на своєму рахунку сто тисяч франків. Але майже не зміг стулити очей протягом усієї ночі.

Я покинув готель уранці й попрямував на вокзал. Купив квиток першого класу, маючи надію поспати в потязі – надолужити сон, який не приходив до мене в тому барлозі, і, побачивши, що маю у своєму розпорядженні ще двадцять хвилин до відходу потяга, підійшов до телефонних кабін. Я назвав телефоністці номер, який дав мені Рікардо Сальвадор, номер його сусідів на першому поверсі.

– Мені потрібен Еміліо, будь ласка.

– Я слухаю.

– Мене звати Давид Мартін. Я друг сеньйора Рікардо Сальвадора. Він сказав мені, що я можу зателефонувати за цим номером у разі нагальної потреби.

– Ви можете зачекати хвилину, поки ми покличемо його?

Я подивився на станційні дзиґарі.

– Так. Я зачекаю. Дякую.

Минули щонайменше три хвилини, аж поки я почув, як до слухавки наближаються кроки, і голос Рікардо Сальвадора, що вселив мені спокій:

– Мартін? З вами все гаразд?

– Так.

– Слава Богу. Я прочитав у газеті про вбивство Роуреса й неабияк стривожився. Де ви?

– Сеньйоре Сальвадор, у мене зараз мало часу. Я змушений покинути місто.

– У вас і справді все гаразд?

– Так. Але послухайте мене: Алісія Марласка мертва.

– Удова? Мертва?

Тривала мовчанка. Мені вчулося, що Сальвадор схлипує, і я вилаяв себе за те, що повідомив йому цю новину так неделікатно.

– Ви мене чуєте?

– Так…

– Я вам телефоную, щоб вас остерегти. Будьте дуже обережні. Ірен Сабіно жива, і вона переслідує мене. З нею хтось є. Думаю, що це Жако.

– Жако Корбера?

– Я не переконаний, що то він. Але думаю, вони знають, що я вийшов на їхній слід, і намагаються примусити замовкнути всіх тих, котрі розмовляли зі мною. Схоже, ви мали рацію…

– Але чому повернувся Жако? – запитав Сальвадор. – У цьому