Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Усе сходиться: він не любив її, й вона це бачила. А він наполягав, що це не має значення. І що любити варто навіть таких, як він. От лише…

Андрій скочив так рвучко, аж стілець загримів на підлогу, а він і не помітив. Замружився й відчув, як на нього навалюється слабкість, а ноги ватяніють. Непрохана думка стугоніла в потилиці тупим тріпотливим болем. «Аж ніяк не обов’язково! — заявив він їй. — На це взагалі нічого не вказує!» Але ви ж знаєте, як складно сперечатися з інтуїцією. А інтуїція Андрієва кричала, волала одне і теж: «Ти вбив невинуватого! Знову вбив невинуватого!» Андрій стояв так доволі довго. Арсен — садист і соціопат, невже не ясно! Він, авжеж, це він! Та все ж уявити, як Арсен намагається знайти влучну цитату в Біблії, було дуже складно. Аж так складно, що підлога починала вислизати з-під ніг, й Андрій узявся за край столу.

— Срати, грати, — сказав він уголос.

Згадалася сестра. Як він ображав її, адже був упевнений: дівчинка навмисне виставляє його дурником перед матір’ю, щоб видаватися на його тлі розумничкою. І як хотів, щоб Надійки не було в його житті. Він навіть мріяв про це, коли засинав, — що є лише він і мама… Але ж її смерті він точно не хотів. Ніколи в житті й не думав про таке! А вийшло, що його бажання збулося найбуквальніше і найжахливіше.

Увесь час отак. Він зовсім не хоче того жахіття, яке відбувається. Та щоразу воно стається через нього. Поганий у поганому світі. Він увесь час робить усе не так.

— Ти все зробив правильно, — шепотів собі Андрій. — Хай там як, а в нього був ніж, тому…

Він закусив губу і заплющив очі, силкуючись вгамувати істеричний голос сумління.

Ота єдина думка, задля якої варто дихати і жити далі, не спадала йому на гадку непростимо довго. А коли нарешті виникла, гравітація повернулася так різко, що він насилу встояв на ногах. Ця думка була яскравим, наче спалах короткого замикання, усвідомленням того, що як Арсен не вбивця, то короткий шлях до порятунку дівчинки Наді ще існує.

Тому що справжній маніяк і досі живий.

Й оскільки інших ниточок Андрій на цей момент не мав, він витягнув із Дориної скрині шість ключів від готельних номерів і вийшов у коридор.

Зіжмакана постіль була в давній, засохлій крові. Особливо узголів’я. Андрій підійшов і двома пальцями ледь підняв наскрізь просякнуту кривавицею подушку. Щось зацокало по підлозі. На старому нерівному паркеті лежала гостра скалка кості. У пам’яті сплив рядок: «Кастетом скроню роздробивши», — й Андрій скривився.

Номер другий був порожній і відносно чистий. Навіть ліжко накрите покривалом.

У третьому постіль була перевернута, а крихітна ванна заляпана кров’ю так, наче там кололи свиню.

Номер четвертий був найчистіший, і зараз це мало якийсь аж підозрілий вигляд.

У п’ятому Андрій надовго застиг навпроти стіни, на якійсь хтось простим олівцем намалював людське обличчя. Примітивно, по-дитячому, та насправді невідомий пожилець напрочуд точно зобразив людину з намальованим обличчям. І навіть білки очей були ретельно затушовані синьою кульковою ручкою.

Шостий теж був чистий — ані крові, ані малюнків, й Андрій уже було збирався вийти, але суто для проформи зазирнув під ліжко і побачив зіжмаканий аркуш. Він упізнав коричневу фактуру листа, щойно взяв його в руки, а як розгорнув, то міг цілком точно сказати — це аркуш, якого бракувало в Арсеновому зізнанні.

Саме той, у якому йшлося про зустріч у кафе «Мінотавр» — незнайомець у червоному плащі просив Арсена про послугу.

Розділ 55

Справедливість

— Надаси мені невелику послугу, — промовив Чоловік у Червоному. — Так би мовити, допоможеш відновити справедливість.

Арсенові не первина братися до справ, про які кажуть туманними фразами, на кшталт «відновити справедливість», «навчити поводитися», «допомогти хорошій людині», і він терпіти не міг оцього ходіння околяса. Тим паче, що ніхто і ніколи не просив його ні про що законне чи бодай моральне.

— І що треба зробити? — запитав він, чекаючи підступу.

— Знайти привід зайти у медпункт під час зміни медсестри на ім’я Христина. Знаєш її?

— Оксі з нею дружить, — кивнув Арсен.

— Мені потрібно, щоб ти відправив із її телефона повідомлення в месенджері. Оцій ось людині… Отаке повідомлення… — Чоловік у Червоному дістав ручку і нашкрябав на серветці ім’я, прізвище і коротке послання.

— Так і написати? «Просто як трюфель»?

— Ти вловив самісіньку суть!

— Що іще за трюфель?

— Гриб такий. Маленький і зморщений.

— І шо це значить?

— Оте і значить, що маленький і зморщений! Усе інше теж напиши — слово в слово.

— «Чуть не заржала в постелі»… Шо за брєд такий!

Чоловік у Червоному стенув плечима:

— Баб’ячі теревені. І ще одне, — він заходився домальовувати. — Три реготливі смайли! Розберешся?

Арсен підозріливо подивився на серветку:

— То виходить, у Христини з ним стосунки?

Чоловік у Червоному знову звів плечима:

— Та як би то його сказати… Якщо один раз, це ж не враховується, так?

— Але ж це з її телефона… Нафіга б вона відправляла таке йому?

— Іноді люди помиляються чатом, — довговолосий усміхнувся. — Хотіла подружці, але відіслала не туди — з ким не буває!

Арсен покривився, наче в приміщенні чимсь смерділо.

— Нащо це вам?

Зазвичай про таке не запитують. Але це було огидне навіть як на нього, а Христина була подружкою дружини.

— Це не твоє діло. Усе слід зробити швидко: найпізніше — за тиждень.

— Гівно якесь… І при чому ж тут справедливість?

— При чому справедливість? — Чоловік у Червоному нахилився до нього, немов намірився у щось утаємничити. — Не заперечуєш, якщо почну здалеку? Із твоєї дружини, яка тебе зраджує. Не замислювався, чому вона так чинить? І все ж вона має на це цілком конкретну причину…

— Андрій?

В одвірку стояла Ксенія. Шия знову обв’язана хустиною, яка тепер скидалася радше на ганчірку. Він механічно зіжмакав аркуш і запхнув у кишеню.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла вибачитися… — стиха мовила вона. — Не треба було цього робити з Суботою. Я просто страшенно перелякалася. І він збирався нашкодити моєму чоловікові…

«Вона ще не заходила додому, — подумав він і спробував уявити, що буде, коли Ксенія переступить поріг. — Господи, що я накоїв…»

— Ти любиш його?

Ця фраза зірвалася з його вуст мимоволі. Та, здається, Ксеня не здивувалася.

— Арсена? Ні. Іноді мені здається, що