Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Андрій підійшов до неї ближче, не знаючи, що сказати. Ксеня розв’язала вузол на хустинці й зняла її.

— Я ж таки правду казала. Це не він мене душив.

— А хто? — улягаючи якомусь незрозумілому пориву, він підняв руки й обережно торкнувся пальцями до фіолетових басаманів на шиї.

Вона подалася вперед, дивлячись на нього знизу вгору, і так вийшло, начебто він тримає в долонях її лице. І через це Ксеня видалася йому геть крихітною. Геть беззахисною.

— Я погано пам’ятаю. Арсен теж весь час запитував, але в мене все перемішалося в голові. Травма. Він же душив, усе-таки… Та головне, він був у масці. Страшна така маска… — вона на мить замовкла, добираючи слів. — З намальованим обличчям.

Місяць височів над селищем — наче гігант схилив свій бездушний лик, намірившись потамувати спрагу кимсь із мешканців. Тіні вже не біснувалися внизу, собаки перестали тремтіти з жаху, а жителі — кидатися одне на одного. Тіні наколобродили достатньо, і тепер місяць міг спокійнісінько милуватися наслідками. І безсоромністю інших, що не захотіли зізнатися навіть собі. Місяць насолоджувався брехнею — тієї ночі вона лилася звідусіль. Брехні точилися з багатослівних виправдань, але ще сильніше брехнею було просочене мовчання.

Андрій не міг розповісти їй.

Те, що він скоїв, висіло перед очима нав’язливим видінням, пекло зсередини, вібрувало під язиком, рвалося назовні болісними ривками, змушуючи замовкати на півслові і відводити очі. Мабуть, саме тому так важило сказати їй, що Арсен не вбивця. Пояснити, як збагнув це він сам, коли знайшов у Біблії зашифровані підказки. Виправдати бодай посмертно.

Вона не хотіла говорити про Арсена. Тієї ночі їй не хотілося про нього й згадувати. Перед очима Оксі миготів її власний жахливий спогад, і вона теж не могла розповісти. Бо тоді вбивця викрутиться. А вона має помститися за Христину.

— Убивця не любив Христину, — пояснив Андрій. — У них точно не було звичних романтичних стосунків. Бачиш, він ніби докоряє, що вона занадто багатьом роздала свою прихильність, але тільки не йому. А він присилував її до чогось і волів більшого…

Вони сиділи на охайно застеленому ліжку. Він тримав у руках блокнот і тицяв олівцем то у виписані цитати, то в намальований кубик на пальці неживої руки. Оксі майже не слухала.

Їй хотілося, щоб він обняв її.

— А ти б хотів дітей? — раптом спитала вона, і це було так несподівано, що Андрій зовсім розгубився.

— З тобою?

Вона довго заливчасто реготала, і він почувався дурнувато.

— Давай повернемося до людини в масці, — попросив Андрій. — Я шукаю його від самого Києва. Пам’ятаєш хоча б щось? Де це було? Він напав на тебе?

Вона заперечно хитнула головою:

— Узагалі нічого. Наче цілі пів дня із пам’яті викреслені. Ані де, ані як… Пам’ятаю, він високий був. Кремезний такий.

— Як Науменко?

— Можливо… — Ксенія замислилася.

— Ти розумієш, що із трьох тепер підходить лише він? Христина прийняла браслет, отже, не виключала чогось.

— Прийняла, бо золотий, — Ксеня хитро посміхнулася, і хто його знає, жартує вона чи й справді так вважає.

— Але носити не стала, — вів далі Андрій. — Щоб не давати йому приводу вважати, наче між ними щось може бути. От лише дивно, що вона нічого не розповідала…

— Нічого ти не тямиш у психології найкращих подруг. Раз не казала, значить, завидний кавалер. А це значить, що то ніякий не Науменко — старий, лисий, бідний. Звідки в нього браслет, сам подумай?

— Тоді не знаю… — Андрій закрив блокнот, важко відкинувся на ліжку і втупився в стелю. — Якби не дівчинка, я давно поїхав би звідси.

— Я тебе розумію, — прошепотіла Ксеня.

— Ти навіть не до кінця віриш, що ця дитина існує. Хіба ні?

Ксенія схилилася над ним, її волосся красиво відгородило їх від усього світу, наче балдахін.

— Я тебе розумію, тому що в мене теж була дитина, — сказала вона. — Давно. Ще до Арсена.

— Була?

— Хлопчик. Син. Порок серця.

— Господи… Скільки йому було?

Вона важко зітхнула і заплющила очі. А тоді балдахін волосся колихнувся, ковзнув Андрієві по обличчю, й Ксеня лягла поруч і теж втупилася в стелю.

— Мені сказали на пізньому терміні. Пропонували перервати вагітність. Так і казали — однак помре. А я не змогла аборт. У нього були пальчики. І війки. І він гикав у животику. Так лікар сказав… Коли народила, мені поклали його на груди, і я відчувала, як б’ється його серце. Він прожив шість хвилин. Шість хвилин я була мамою, а він — моїм сином.

Андрій оперся на лікоть. Вона відвернулася. Сльози котилися по її спокійному, навіть світлому обличчі.

— Я встигла його назвати, — ледь чутно прошепотіла вона. — Я хотіла, щоб вони написали його ім’я на бірці й наділи йому на ручку. Як усім дітям.

Він довго не наважувався порушити тиші, й вона запитала сама:

— Хочеш, скажу, як його звали?

— Скажи.

Вона сумно всміхнулася:

— Він був твій тезка. Мій маленький Андрійко.

Андрюха обняв її. Це єдине, що він міг зробити. Вона зарилася носом йому в шию. Андрій думав собі про життя завдовжки у шість хвилин, і про матір, яка вирішила, що не має права позбавляти навіть цього… Ксеня раптом легенько торкнула його в плече, перевернула на спину, і вони знову опинилися в облямівці запашних пасом її волосся. Він хотів було щось сказати, але її рука м’яко ковзнула йому під шию й Оксі поцілувала його так ніжно, як ніхто не цілував уже цілісіньку вічність.

Звір чекав, щоб погасло світло. Якщо подзвонити раніше, вони можуть піти вдвох. Йому потрібно, щоб вона тихесенько вислизнула з-під ковдри, покинувши його додивлятися сни, і пішла назустріч смерті.

Звір нервувався. Усе має бути невимушено. Звичайний дзвінок як на таку ніч. Він має сказати це швидко, по-діловому. Можливо, навіть нервово. Щоб їй не стрелило в голову запитувати, чому він дзвонить їй із таким проханням. Але щоб не сполохати. Не викликати підозр. Щоб вона думала тільки про те, як швидше вийти.

Звір обирав. Він може напасти раптово — так скрадає здобич леопард. Коли останні секунди її життя сповнить жахіття відчайдушної боротьби, в якій не судилося перемогти. Або ж — він може зустріти її, говорити з нею, насолоджуватися тим, що вона вже в його пазурах, але й сама цього не усвідомлює. І рішучого