Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Я сів трохи віддалік і роздивився її як слід. Еге ж, це те саме дівча з провулку, що намагалося відібрати в мене Амулет Самарканда. Тепер воно виросло, схудло й здавалося втомленим, обличчя витяглось і зблідло, очі дивилися насторожено. Мабуть, кілька останніх років далися їй взнаки, а вже кілька останніх хвилин — і поготів. Одна рука немічно висіла, плече було розпанахано, й на ньому засохла кров. Проте погляд її був, як і раніше, зухвалий. Дівчина обережно підхопилася й, випнувши підборіддя, вирячилась на мене крізь місячне проміння.

— Щось тут не дуже затишно, — пхикнула вона. — Ти що, не міг вибрати чистішого місця? Я сподівалася принаймні на Тауер.

—Тут затишніше, ніж у Тауері. Повір мені, — відповів птах Рок, гострячи кіготь об стіну. Я був не в гуморі, щоб розбалакувати.

— Ну, й що ж далі? Де Якуб? Де чарівники?

— Скоро прибудуть.

— Скоро? Ото ще мені диво! — вона взялася в боки. — Я думала, ти спритніший. А тут — сміх та й годі!

Я підняв свою велетенську чубату голову.

— Послухай-но! — мовив я. — Не забувай, що я тільки-но врятував тебе з лабетів нічної поліції. Могли б мені й подякувати, панночко!

Птах Рок промовисто постукав кігтями об підлогу й поглянув на дівчину такими очима, що будь-який перський моряк давно кинувся б за борт.

Дівчина відповіла мені кислим поглядом:

— Іди ти до дідька, демоне! Я зневажаю й тебе, й твою злобу. Ти не залякаєш мене!

— Та невже?

— Еге ж. Ти просто дурне бісеня. І пір’я в тебе запліснявіле.

— Що? — птах Рок поспіхом оглянув себе. — Бридня! Це просто так здається в місячному світлі.

— Цікаво, як воно ще не повипадало! Я бачила голубів з кращим пір’ям!

— Послухай-но...

— Я нищила справді могутніх демонів! — вигукнула вона. — І не лякатимусь якоїсь перерослої курки!

От нахабне дівчисько!

— Славетний птах Рок — не єдина моя подоба, — відповів я з гіркою величчю.—Це лиш одне із сотень облич, які я здатен прибирати. Ось поглянь...

Птах Рок нашорошив пір’я. Я по черзі перетворився: на страхітливого мінотавра з кривавими очицями, з пащі якого текла піна; на гранітну химеру, що хижо клацала щелепами; на велетенську змію, що плювалася отрутою; на привид, який моторошно стогнав; на оживлений труп, що йшов кімнатою, й на ацтекський череп, що ширяв у повітрі, виблискуючи в пітьмі. Одне слово, найкращі зразки найогиднішого.[80]

— Ну? — значуще поцікавився череп. — Що ти скажеш тепер?

Дівчина гучно ковтнула слину.

— Непогано, — зізналася вона. —Тільки всі ці подоби надто вже великі й показні. А от щось невеличке тобі не під силу.

— Ще й як під силу!

— Не під силу перетворитись на щось маленьке — скажімо, таке, щоб залізти... хоча б до тієї пляшки!—стежачи краєм ока за мною, вона показала на шийку пляшки з-під пива, що стриміла з купи сміття.

Давня витівка! Таке мені пропонували вже з сотню разів! Череп повільно загойдався в повітрі і всміхнувся[81]:

— Хороша спроба. Але я на таке давно вже не ловлюся[82]. А тепер, — провадив я, — може, сядеш і відпочинеш? Ти натомилася, як собака.

Дівчина пирхнула, набундючилась і, скривившись від болю, згорнула на грудях руки. Я бачив, як вона озирається, шукаючи виходу.

— Тільки без штучок, — попередив я. — Бо зараз дістанеш деревиною по голові.

— В зуби її візьмеш, чи що?

Ого, яка гордунка! Череп у відповідь зник — і обернувся на Птолемея. Я обрав цю подобу мимоволі — просто вона завжди була моєю улюбленою[83], — та щойно я перемінився, як вона здригнулась і позадкувала:

— Це ти! Отой демон у провулку!

— Ну й чого так хвилюватися? Я тоді не займав тебе. Це ти на мене накинулась.

Дівчина знову пирхнула:

— Еге ж, то правда. Тоді мене теж ледь не зловила нічна поліція.

— Слід бути обачнішою. А навіщо вам тоді знадобився Амулет Самарканда?

Дівчина спантеличено поглянула на мене:

— Що? Отой камінець? Він же був чарівний, хіба ні? Ми тоді викрадали магічні артефакти. То була мета нашого товариства — грабувати чарівників і намагатись використовувати їхнє знаряддя. Дурна ідея. Справді дурна, — вона копнула цеглину. — О-ой!

— Як я розумію, ти зневірилася в цій стратегії?

— Атож! Після того, як через неї ми всі загинули...

— Крім тебе.

Її очі блиснули в темряві:

— Ти справді думаєш, ніби я переживу цю ніч?

Отут вона мала рацію.

— Заздалегідь ніколи не знаєш, — палко заперечив я. — Може, мій хазяїн і помилує тебе. Він уже врятував тебе від вовків.

Дівчина задерла ніс:

— Твій хазяїн? А як його звуть?

— Він називає себе Джон Мендрейк.

Присяга не дозволяла мені сказати більше.

— То це він? Отой бундючний бовдур?

— О, то ви вже зустрічалися?

— Аж двічі. За другим разом я добре натовкла йому пику.

— Та невже? Не дивно, що він про це мовчить!

Ця дівчина подобалась мені дедалі більше. Правду кажучи, вона була як ковток свіжого повітря. За всі довгі століття свого рабства я напрочуд мало спілкувався з простолюдом — чарівники здебільшого оточують нас таємничим ореолом і тримають далеко від звичайних людей. Усіх простолюдинів, з якими мені випадало по-справжньому розмовляти, можна перелічити по кігтях однієї лапи. Зазвичай це невдячна справа — щось на кшталт розмови дельфіна з устрицею, — та часом трапляються й винятки. Ця Кіті Джонс була одним з таких винятків. Мені подобалась її манера.

Я ляснув пальцями: невелике закляття Світла злетіло до стелі й примостилося між кроквами. Потім я витяг із найближчої купи сміття кілька дощок і шматків шлакоблоку і спорудив з них щось на зразок стільця.

— Сідай, — запропонував я. — Вмощуйся зручніше. Отак. То ти, виходить, натовкла Джонові