Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Вона відповіла з похмурим задоволенням:

— Так. А тобі це, здається, до вподоби?

Я припинив хихотіти:

— А хіба це так помітно?

— Дивно. Адже ви з ним однаково сповнені злоби, й ти виконуєш будь-яку його забаганку.

— Сповнені злоби? Річ у тім, що він—хазяїн, а я — слуга, розумієш? Я — його раб! І я не маю вибору.

Її верхня губа скривилася:

— Ти просто виконуєш накази? Авжеж. Чудове виправдання!

— Ще б пак, якщо непослух означає певну загибель! Спробувала б ти сама, що таке Полум’я Знищення! А я подивився б, чи до вподоби це тобі.

Вона спохмурніла:

— Це просто побрехенька. Невже ти хочеш сказати, що коїш усе зло не з власної волі?

— Я висловився б трохи по-іншому, але в цілому — так. Усі ми — від бісів до афритів — коримося волі чарівників. І нічого з цим не можемо вдіяти. Ми в полоні. Ось, наприклад, зараз я мушу допомагати Мендрейкові й захищати його, чи до вподоби це мені, чи ні!

— Ганьба, — рішуче сказала вона. — Просто ганьба.

І справді, висловивши це вголос, я зрозумів, яка це ганьба. Ми, раби, провели стільки часу у своїх кайданах, що вже майже не говоримо про них[84]. Коли ж я почув у власному голосі покору й послух, мені стало огидно аж до глибини моєї сутності. Я спробував затамувати сором шляхетним гнівом.

— Але ж ми боремось! — заперечив я. — Ми застаємо їх зненацька, коли вони припускаються помилок, і викривляємо їхні накази, де тільки можемо! Ми під’юджуємо їх ворогувати один з одним, перегризати один одному горлянки! Ми надаємо їм змогу купатися в розкошах, аж поки їхні тіла розжиріють, а мізки так подурнішають, що вони вже не бачитимуть власного занепаду! Ми робимо все, що можемо. А це більше, ніж вдається вам — людям!

У відповідь дівча зареготало дивним, уривчастим сміхом.

— А що я, по-твоєму, намагалася робити всі ці роки? Дратувати уряд, викрадати артефакти, розбурхувати столицю — все це було марної Я могла б так само зробитися секретаркою, як і хотіла моя матуся... Мої друзі чи загинули, чи збочили з дороги, і все це через демонів, таких, як ти! І не кажи мені, що вас це не тішить! Ота тварюка в склепі раділа кожній секунді цього... — вона шалено здригнулася всім тілом, замовкла й заходилася терти долонями очі.

— Ну, бувають і винятки... — почав я й замовк.

Між нами ніби впала нетривка стіна: плечі дівчини затремтіли й вона зненацька заридала, аж пересмикуючись від довго стримуваного горя. Ридала вона мовчки, затиснувши рота кулаком, — немовби не хотіла мене бентежити. Я навіть не знав, що тут сказати. Все це було страшенно незручно. Плакала вона довго, тож я вмостився збоку, підібгавши ноги, чемно відвернувся і втупився в темряву.

Де ж цей хлопчисько? Гаразд, гаразд... Напевно, вичікує.

"Ганьба. Просто ганьба". Хоч як я силкувався забути ці слова, вони ніби далі лунали серед нічної тиші й гризли мене зсередини.

42

Кіті нарешті опанувала себе. Останні відчайдушні схлипування вщухли. Вона тяжко зітхнула. В напівзруйнованій будівлі було темно, крім невеликого простору під самісінькою стелею, де сяяв магічний вогник. Сяйво його вже послабшало. Демон сидів поруч, досі в подобі смаглявого хлопчини, вбраного в білу єгипетську спідничку. Обличчя його було обернене в інший бік, і магічне світло кидало тіні на тоненьку шию та голі плечі. Він здавався напрочуд худорлявим.

— Якщо це втішить тебе, — мовив демон, не обертаючись, — я знищив отого африта з могили.

Кіті кахикнула, випростала спину, відкинула волосся, що затуляло їй очі. Відповіла вона не одразу. Відчайдушна безнадія, що огорнула дівчину, коли демон поніс її в небо, змінилася раптовою скорботою за втраченими друзями. Кіті тепер було самотньо й наморочилось у голові. І все ж таки вона намагалася зосередитись.

Тікати? Так, можна спробувати втекти... Та не можна забувати про Якуба — треба його дочекатися. Якщо він, звичайно, справді прийде... Кіті спохмурніла: тут їй доводилось вірити демонові на слово. Може, все-таки краще втекти?.. Вона озирнулася, шукаючи натхнення.

— Ти вбив його? — байдуже запитала вона. — Як?

Поблизу було видно сходи: отже, вона принаймні на другому поверсі. Більшу частину вікон заколочено...

— Утопив у Темзі. Після стількох літ він геть збожеволів. Прив'язав свою сутність до Ґледстонових кісток. І не хотів — чи не міг — звільнитися. Сумна історія, але так уже вийшло. Він загрожував усьому живому — і джинам, і людям, — тож нехай краще спочиває на глибині в кількасот метрів.

— Умгу, зрозуміло...

Ось недалеко розбите вікно: може, вдасться вискочити надвір через нього. Демон, звичайно, може застосувати якусь магію, але стійкість допоможе їй — вона прорветься. Вискочить на вулицю, десь заховається...

— Сподіваюсь, ти не чинитимеш нічого необачного, — мовив зненацька хлопчина-єгиптянин.

Кіті винувато здригнулася:

— Ні.

— Щось ти задумала — це чути з твого голосу. Не роби цього. Я не вдаватимусь до магічної зброї. Я багато чого надивився. І твої здібності теж мені відомі — я вже бачив таке раніше. Я просто жбурну в тебе цеглиною, й квит.

Кіті прикусила губу й неохоче облишила думку про втечу... одначе ненадовго.

— Як це — «бачив таке раніше»? — запитала вона. — Тоді, в провулку?

Хлопчина позирнув на неї через плече:

— І тоді, звичайно, теж. Твої приятелі витримали досить потужне Пекельне Закляття. Проте я мав на увазі — раніше, задовго до того, як ваші дорогенькі лондонські чарівники задумали стрибнути вище голови. Часом таке трапляється. Рано чи пізно... До речі, тобі не здається, що цей клятий Мендрейк міг би вже й прийти, враховуючи, що поставлено на карту? Ми тут уже з годину сидимо крячкою.

Кіті насупилась:

— Тобто ти вже зустрічав таких людей, як я?

— Атож! Кількадесят разів. Як я розумію, чарівники не дають вам читати книжки з історії — немає нічого дивного, що ти така незнайка, — демон, не підводячись, обернувся до неї. — А як іще, по-твоєму, занепав Карфаген? А Персія? А Рим? Звичайно, їх оточували вороги, ладні скористатися слабкістю великих імперій, та насправді їх знищили внутрішні чвари. Ромул Авґустул, скажімо, провів половину свого царювання за приборканням власного народу, і увесь цей час Італію грабували