Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Йому зробили обрізання?» — запитав її батько.

«Звичайно, — сказала Аніта. — Ти жартуєш? Мій лікар зробив це у лікарні».

«Тоді доведеться зробити це ще раз, — сказав її батько. — Це має робити мохел[223]».

«Ще раз! — закричала Аніта. — Чи ти несповна розуму?».

Через увесь цей галас з дому випурхнула її мати.

«Семе! — вона взяла малюка в Аніти. — Хіба ти не бачиш, що вона засмучена?».

Ця метушня трохи заспокоїла Аніту. Усе було знайоме: їхні голоси, відчуття м’якого материного плеча, коли вона заштовхує її в будинок, і те, як вона каже: «Кави?» — ще до того, як вони повсідалися.

«Я зроблю, — каже Аніта, — а ти потримай малюка». Але мати обігнала її біля дверей у кухню.

«Тепер усе стоїть трохи інакше, — пояснює вона. — Ті тарілки біля холодильника призначені для м’яса. Ось ці біля плити — для молока».

Того вечора вони не почали їсти, доки її батько не благословив половинки грейпфрутів, коктейльні вишні, варений фланк-стейк[224], картоплю й моркву, хрін, запечатану банку яблучного пюре, кошерне апельсинове желе зі шматочками банана. Під час вечері Берті почав вовтузитися, і Аніта скерувала його голівку собі під сорочку.

«Нічого, що малюк п’є молоко, поки я їм м’ясо?» — запитала вона. Її мати розсміялася.

«Едно, — сказав її батько, — не заохочуй її».

Берті заплакав, коли Аніта намагалася посадити його, тож вона залишилася на самоті з батьком, поки мати мила посуд.

«То що відбувається? — запитала вона у батька. — Ти ніколи не ходив у синагогу. Тітка Філіс і дядько Рон не розмовляли з нами цілий рік, тому що в суботу, у день Бар-Міцви[225] кузена Сімона, ти забув (як ти сказав) і повіз нас усіх у парк розваг Ріпа ван Вінкля».

«Я справді забув, — розсміявся її батько. — У будь-якому разі, ми нічого не пропустили. Бар-Міцва Сімона відбувалася у Реформістському храмі[226]. У церкві».

«У церкві, — повторила Аніта. — Тату, то що там за історія?».

«Історія, Аніто?» — її батько глибоко зітхнув.

Потім він сказав:

«Одного разу, ювелір їхав потягом додому в Іст Флетбуш зі свого магазину на Сорок Шостій вулиці. Після зупинки “Ностранд” він нарешті знайшов вільне місце і розгорнув свою газету, аж раптом почув гучні голоси у дальній частині вагона. Підвівши очі, він побачив трьох пуерториканських хлопців у кросівках, джинсах і малинових шовкових куртках, на яких було написано: “Чоловіки за роботою” — спереду, на спині й на рукавах. Коли він усвідомив, що куртки зшиті із прапорців, які працівники “Кон Ед[227]” розставляють під час розкопок, це настільки зацікавило його, що він не одразу помітив, що хлопці тримають у руках ножі і йдуть по вагону, збираючи гроші й прикраси у пасажирів і скидаючи усе це в сумку для боулінгу. Тоді він подумав: лише в Нью-Йорку грабіжники носять одяг, що світиться у темряві. Хлопці, здавалося, нікому не завдавали шкоди, але ювеліру від цього не ставало спокійніше. Він подумав: то ось як це відбувається? Одного вечора ти обираєш неправильний вагон метро і — бінго! — стаєш новиною у ранковій газеті.

Десь посередині вагона вони натрапили на стару леді, яка почала кричати. Тоді раптово світло почало блимати, вмикатися й згасати у певному порядку: три довгих спалахи, три коротких спалахи, три довгих спалахи. Після четвертого сигналу “SOS” злодюжки приклеїли свої носи до дверей, а коли вони відчинилися на станції — чимдуж побігли геть. “Слава Богу, це диво!” — закричала стара леді.

Тим часом, ювелір затиснув голову між колінами. Він намагався дихати, думаючи, що, напевно, налякався більше, ніж здогадувався. Тоді він підвів погляд і побачив молодого хасида, що дивився на нього через прохід.

“Це не диво, — сказав хасид. — Я зробив це. Вийди разом зі мною на наступній зупинці”.

За звичайних обставин цей ювелір не був одним із тих, хто виходить за хасидами на зупинці “Істерн Парквей”. Але він міг думати лише про те, що якби його гаманець поцупили, то йому довелося б провести увесь наступний день у відділі транспортних засобів, відновлюючи своє посвідчення водія і реєстрацію. Він відчував, що щось комусь завинив, і якщо цей хасид брав на себе роль рятівника, то приєднатися до нього було б найменше, чим він міг віддячити.

На платформі хасид вказав пальцем на електричну лампу і сказав: “Дивися”. Лампа блимнула й згасла. Потім він махнув рукою в бік флуорисцентного світильника, що гудів неподалік. Він теж блимнув. “Я збрехав перед тим, — сказав хасид. — Це не я робив. Усе це ребе…».

Батько Аніти замовк, коли її мати повернулася в кімнату, витираючи руки. «Берті! — звернулася Анітина мати, беручи малюка на руки й вальсуючи з ним у бік кухні. — Не слухай цю маячню! Ціле життя зруйноване через одну миготливу лампочку!».

«Справа була не в лампочці», — сказав Анітин батько.

Аніта хотіла запитати, чи трапилася ця його історія насправді, чи він просто вигадав її як метафору того, що тоді сталося. Вона подумала: щось мало статися. У старі часи її батько не вигадував історій. Але вона забула всі свої запитання, коли почула, як її мати на кухні співає для Берті пісню «Музика, музика, музика[228]», виспівуючи: «Вкинь в музичний автомат ще одну монетку», — точнісінько як Тереза Брюер.

Тепер, п’ять місяців потому, спостерігаючи за батьками членів сект на шоу Донаг’ю, Аніта вирішила, що історії її батька бракує усіх найважливіших деталей. Як-от: чому він справді навернувся? Не можна відкидати найбільш очевидні причини: вік, хвороба, смерть. Якби вони були протестантами й він навернувся б у католицизм, ніхто б не здивувався.

Вона пригадує вікенд минулого літа, коли Джеймі поїхав у справах (разом із Ліззі, як вона вважає тепер), і її батьки приїхали погостювати. Батько повіз її у супермаркет, щоб купити продукти на час їхніх відвідин і до повернення Джеймі. На касі хлопець, що пакував їхні речі, наполіг на тому, щоб довезти візок