Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

Слюсар і друкар дістали зі своїх сидорів по плящині; слюсар ковтнув просто з шийки і простягнув пляшку скрипалеві.

— Хочеш хильнути?

— Ні, не зараз.

— Та ти не уявляєш собі, як це добре!

Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив «Хай лайф». Матьє думав собі: «Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий». Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. «Отакими й воюють», — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.

— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.

Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.

Друкар, який курив у коридорі, раптом обернувся до них.

— Літаки!

— Га?

Адвокат нахилився. Груди його торкалися гладких стегон, і він піднімав голову і брови.

— Де?

— Там, там! Бомбардувальники.

— Я… Ага! Ох… ох, скажи-но! — озвався слюсар.

— Це французи? — поспитався скрипаль, піднімаючи на друкаря свої гарні розгублені очі.

— Та вони дуже високо, не видно.

— Звичайно ж, це французи, — сказав слюсар. — Хто ж це ще може бути, га? Війну ще не оголосили.

Друкар нахилився до них, тримаючись руками за одвірок.

— А що ти про це знаєш? Ти вже одинадцять годин у дорозі. Гадаєш, вони чекатимуть, поки ти приїдеш, і тоді оголосять її?

Слюсар начебто спантеличився.

— Ото халепа! — сказав він. — Правда твоя, чортяко! Послухайте, хлопці, а, може, ми вже зранку воюємо?

Всі обернулися до адвоката.

— А ви що скажете? Гадаєте, війна вже розпочалася?

В адвоката був мирний вигляд. Він з погордою стенув плечима.

— Що ви тут вигадуєте? Хіба ми підемо воювати за Чехословаччину? Бачили ви її на карті, ту Чехословаччину? Ні? Так от, а я її бачив. І не раз. Лайно це, та й годі. Ще й завбільшки з носову хустинку. Там хіба що пару мільйонів людей, котрі ще й не одною мовою балакають. Ви питаєте, чи надає він значення Чехословаччині, той Гітлер. А Даладьє? Передовсім Даладьє — це не Даладьє: це двісті родин. Й ті двісті родин аж нудить від Чехословаччини.

Він пробіг поглядом аудиторію й виснував:

— Правда в тому, що в нас і в них воно назрівало з тридцять шостого року. І що вони тоді зробили, ті Чемберлени, Гітлери й Даладьє? Вони сказали собі: ми заткнемо їм пельки, цим хлопцям, і уклали між собою невеличку таємну угоду. Гітлер добрав такого фортеля: як тільки робітники зчиняють галас, їх відразу до війська. Отак, мовчи, тримай язик за зубами. Балакаєш? Дві години муштри. Ще балакаєш? Шість годин. Після цього хлопці без задніх ніг, тільки й думають, щоб виспатися. Ну, а інші міністри сказали: зробимо, як він. І от: війни і близько немає. Ні за Чехословаччину, ні за Турецьку імперію. Тільки нас мобілізували, протримають три-чотири роки, а тим часом у запіллі скрутять в'язи пролетаріятові.

Вони розгублено витріщилися на нього; він їх не переконав чи, може, його не зрозуміли. Слюсар невизначено пробурмотів:

— Одне зрозуміло: панам свято, а курці смерть.

Скрипаль схвально закивав, і всі позамовкали, слюсар обернувся і притулився лобом до одної з великих шиб у коридорі. «Напевне, — подумав Матьє, — їм не дуже кортить воювати». Він думав про вояків чотирнадцятого року, з їхніми широко роззявленими пельками і заквітчаними гвинтівками. А потім що? Ці мають рацію. Вони балакають прислів'ями, та слова зраджують їх, в їхніх головах є таке, що не висловиш словами. Їхні батьки брали участь у безглуздій бойні, й ось уже двадцять років, як їм пояснюють, що війна приносить шкоду. Після цього хочуть, аби вони кричали: на Берлін! Втім, усе, що вони думали, все, що вони казали, не мало ніякого значення: крихітні блискотливі світлячки на полях їхньої долі. Незабаром казатимуть: солдати тридцять восьмого року — як казали: солдати одинадцятого року чи вояки чотирнадцятого. Як і всі інші, вони копатимуть шанці, ні краще, ні гірше, а потім полягають у них, бо так воно їм випало. «А ти? — раптом подумав він. — Ти, що робиш із себе їхнього свідка, хоча ніхто тебе не просив, хто ти? Що ти там робитимеш? І якщо вцілієш, то ким ти станеш?»

Друкар тицьнув пальцем у шибку.

— Вони ще там.

— Хто? — здригнувшись, поспитався скрипаль.

— Літаки. Вони кружляють довкруг потяга.

— Кружляють? Ти не здурів часом?

— Таж я бачу їх!

— Оттак-пак! — сказав слюсар. — Оттак-пак!

Прокинувся малий дідок.

— Що сталося? — приставивши долоню до вуха, поспитався він.

— Літаки.

Дідок мирно всміхнувся і знову заснув.

— Ідіть-но сюди! — погукав друкар. — Ідіть сюди! Їх, либонь, десятків зо три. Я стільки бачив лише на авіяпараді у Віллякубле.

Слюсар і адвокат підвелися. Матьє вийшов за ними у коридор. Він побачив два десятки крихітних прозорих силуетів, креветок у воді неба. Здавалося, вони існують уривками: якщо вони не були на сонці, то зникали.

— А якщо це німаки?

— Не кажи дурниць. Гарно було б, ми ж як на долоні.

Тепер у коридорі було душ із двадцять, і всі вони позадирали голови.

— Не подобається воно мені, — сказав адвокат.

У всіх