Читати книгу - "Астальдо"

Ант не забув, як він тулився до кольчуги рятівника, заляпаної чорним слизом — ворожою кров’ю… Не забув, як гладив рукою чорні коси, що спадали з-під шолома, торкався до високих вилиць, дивився і не міг надивитись на прекрасне лице — не орочу морду, з тих, що оточували його в останні страшні години… Слухав незнану співучу мову, якою aran, Ант бо не сумнівався, що його рятівник є володарем, віддавав накази… А потім його княжич, його aranen, бо володарем цих нових Еldrim виявився батько воєводи з косами, сказав Анту зрозумілою мовою, вельми схожою на синдарин, що бере його до себе в загін і дбатиме, як про сина.

Те, про що співав аran Фінгон в залі Ломіонського замку, Ант знав вже давно, а про що не знав — здогадувався. Якщо лінькуваті Синдар та Нандор не поспішали вивчати квенья, цілком задоволені тим, що прибульці з Заходу швидко опанували їхню мову, то Ант навчався ретельно, і давно розумів володарів Нолдор, які, за звичкою, не дуже-то зважали на срібноволосого зброєносця.

Ант чув про Прокляття Судді, над яким з гіркуватими усмішечками жартували князі Нолдор і їхні воїни… Чув він і цю назву — Альквалонде, чув, ще гаразд не знаючи квенья, але вже тоді зрозумів, що це красиве наймення спричиняє біль його повелителю. Чув про князя Феанора, грізного і гордого, і потиху обожнював його старшого сина, якого відважний аran порятував з самого Ангбанду.

Маедрос Високий, стрункий, наче деревце, гордий, немов сам Аran Dinnu, якого Ант бачив колись в Доріаті, воїн, що бився лівицею і нею ж обточував самоцвіти, і грав на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою… Вони з князем Фінгоном часто розмовляли — двоє оtorno, двоє gwedeir, і через чарівний камінь в княжому покоїку, і при зустрічах, і дуже часто не звертали уваги, що десь у куточку скромно причаївся зброєносець Ант.

З необережно кинутих слів, з уламків розмов, з уривків пісень Ант дізнався все при кривавий Вихід Нолдор з Аману… І зрозумів, що біль та каяття розривають душі обох побратимів, та й не тільки їх, що більшість Нолдор не забула своєї провини, і віддала б усе, щоб цього не сталося.

Були, звичайно, серед Нолдор і недобрі особи… Ант недолюблював трьох братів Маедроса, вважаючи їх пихатими і злими. Однак, від quentaro Маглора хлопчина був у захваті, а рудоволосі близнюки, улюбленці Високого, юні і відважні, завжди подобалися йому. Щодо ж пихатих та злих осіб — то подібних вистачало і в Доріаті. Взяти хоча б Саероса, сина Ітільбора, того Ітільбора, котрий вважався правителем Нандор опісля загибелі князя Денетора… Ант не забув, як цей юний красень, що виріс в Доріаті, учень самого Даерона, дивився на нього, сина мандрівного Нандо, наче на шматок бруду. А рід Ітільбора — такі ж Нандор, як і рід Дорона — нічим не гірші і не кращі.

Тому Анта зовсім не вразила новина, що стала для Еріен з Побережжя страшним відкриттям. Може, ще й тому цей потайний тихий підліток так поставився до цієї таємниці Нолдор, що його, котрий пройшов крізь пекло, і вже приймав участь у справжній битві, не хвилювала доля якихось незнайомих Телері з Західних Земель. Хлопчина сприймав оповідки про це як страшну казку і ніяк не міг зв’язати її з особою, котра врятувала йому життя, загорнула в свій плащ і назвала сином.

Останнім часом Фіндекано майже не підходив до палантиру. Розмовляв він тільки з князем Нолофінве, пильно стежачи за виразом свого обличчя і голосом. Батько ще нічого не запідозрив, і не нагадував Фіндекано про його заручини, заклопотаний подальшим укріпленням Барад — Ейтель. Двічі озивався Фінарато, але Нолофінвіон наказав Анту відповідати, що він є на полюванні. Ант виконав наказ, хоча золотоволосий брат його князя мав дуже заклопотаний вигляд, і прохав сповістити правителя Дор-Ломіну, що є невідкладна розмова.

Анту дуже подобався цей родич його володаря, тим більше, що сестрою вельможного красеня Фінрода (так бо хлопчина звав Фінарато на синдарський лад) була шляхетна панна Артаніс, Нервен Артаніс, красуня і діва-воїн. Ант не забув її ласкавої руки на своєму чолі і співучого голосу. Однак, для порятунку князя Дор-Ломіну краще надавалася інша особа. Аran Нарготронду був лагідним і ніжним, він став би жаліти родича… Ні, тут потрібен воїн жорсткий і трохи жорстокий, котрий пройшов крізь пекельні муки душі і тіла і нікому не дозволяв себе оплакувати.

З Маедросом його aran теж не хотів розмовляти. Ант знав чому — вельможний Маедрос якраз і віддав тоді, в Альквалонде, команду стріляти по телерійських лучниках… Ант зловив себе на крамольній думці, що війна війною, і Високий не повинен був дати себе убити. Звісно, що його батько, Великий Митець Феанор, зробив зле, взявши кораблі силою… Однак, Ант вважав, знов таки крамольно і потаємно, що Телері з Західних Земель є ледачими, боягузливими і байдужими до долі своїх родичів з Ендоре… От, якби орки перед очима отого князя Ольве зжерли когось з його родичів, тоді він одразу дав би кораблі для переправи війська месників, незважаючи ні на гнів Валар, ні на те, що вельможний Феанор був таким же пихатим, як князь Ельве Сінголло.

На третій вечір, опісля того, як Фіндекано проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону, Ант Доронінг чипів біля палантиру, очікуючи заходу Анари. Він нервувався — вельможний Маедрос міг і не підійти цього разу до чарівного каменя, бо вже кілька разів його поклик залишався без відповіді.

Але камінь засвітився, і Ант відважно поклав на нього руки. Поволі розходилася мла, і хлопчина побачив в глибині палантиру обриси кімнати, вікно, засклене ріжнокольоровими скельцями і постать князя Гімрінгу.

— Це ти, малий? — мовив прихильно Високий, — а де твій князь? Знову мандрує з панною по лісі?

— Вельможний Маедросе, — похапцем заговорив Ант, — у нас біда…

Високий слухав його уважно, не перебиваючи… Ніжне лице вельможі-Нолдо застигло, а зелені очі спалахнули так, що Ант аж відскочив від палантиру. Чомусь він згадав, що ці очі дивилися в лице самого Морока і не втратили свого вогню…

— Він лежить? — спитав Маедрос різко, — він ще говорить з тобою?

— Мій аran не лежить на ложі, вельможний… Він притомний, весь час на ногах, муштрує військо, навчає молодих лучників… Однак, аran