Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Я маю на увазі не долю гордої, глузливої Клариси Роде, високої білявої дівчини, що загравала зі смертю. Вона тоді ще була серед нас, жила в домі своєї матері і брала участь у карнавальних розвагах, але вже готувалася залишити місто: її вчитель, актор двірського театру на ролі літніх героїв, улаштував для неї ангажемент на якійсь провінційній сцені на ролі молодих коханок. Це скінчилося бідою, і треба сказати, що її театральний ментор, на прізвище Зайлер, досвідчений чоловік, не має на собі вини за такий кінець. Він одного разу надіслав сенаторші Роде листа, в якому заявив, що хоч його учениця надзвичайно розумна й захоплена театром, у неї немає достатнього природного хисту, щоб забезпечити собі сценічну кар'єру, і їй бракує основи будь-якої драматичної майстерності — комедіантського інстинкту, того, що називають театральною стрункою, і він мусить чесно порадити їй кинути обраний шлях. Це викликало в Клариси нервовий злам зі сльозами, напад розпачу, що не лишили байдужою її матір, і двірського актора Зайлера, застрахованого листом від можливих звинувачень, умовили докінчити курс навчання і з допомогою своїх зв'язків знайти дівчині місце для дебюту.

Минуло вже двадцять чотири роки відтоді, як Кларису спіткала її лиха доля, і я про це розповім у хронологічній послідовності. А тепер я маю на увазі долю її тендітної, сумовитої сестри Інес, прихильниці традицій і страждань, а також долю бідолашного Руді Швердтфегера, про яку я з ляком подумав, коли тільки що, забігаючи вперед, не міг не згадати про дивну причетність до цих подій самітного Адріана Леверкюна. Хай мій читач, уже звиклий до такого випереджання подій, не витлумачить його як авторську розхристаність чи безголовість. Просто є речі, про які мені то там, то ще десь доведеться розповісти і про які я наперед міркую зі страхом і тривогою, навіть із жахом: вони налягають на мене таким тяжким тягарем, що я намагаюся якось розподілити його, передчасно згадуючи про них натяками, зрештою, нікому, крім мене, не зрозумілими. і вже цим якось полегшую їхній гніт. Я сподіваюся, що через це мені потім буде легше про них повідомити, жах притупиться, і моторошність не так холодитиме душу. Ось що можна сказати на виправдання «недоладної» розповідної техніки і для того, щоб читач зрозумів моє прикре становище. Що Адріан був дуже далекий від витоків тих подій, про які тут мовиться, що він майже не помічав їх і що тільки я, який багато більше за нього цікавився громадським життям, чи, може, краще сказати, був багато чутливіший до людей, певною мірою наштовхнув його на них, і так зрозуміло. Йдеться ось про що.

Як я вже згадував, обидві сестри Роде — і Клариса, й Інес — не дуже ладнали зі своєю матір'ю, сенаторшею, і не раз натякали, що їх дратує доморощена, ледь хтива напівбогемність їхньої вітальні, їхнього буття, позбавленого коріння, хоч і устаткованого рештками патриціанського добробуту. Обидві, обравши різні напрямки, прагнули вирватися з цього зліпленого з різних елементів світу: горда Клариса в служіння мистецтву, до якого, проте, як невдовзі довелося визнати її вчителеві, в неї не було справжнього покликання, а тендітно-меланхолійна і, властиво, не пристосована до життя Інес — назад, під крило й під духовний захист надійного міщанського побуту, шлях до якого відкривав респектабельний шлюб, бажано з кохання, а як ні, то й без нього. Інес, звичайно, за щирою згодою сентиментальної матері, ступила на цей шлях — і так само, як і сестра, зазнала на ньому краху. Трагічно з'ясувалося, що ні їй особисто такий ідеал не пасував, ні епоха, яка все міняла й руйнувала, не допускала вже його здійснення.

На той час із нею зблизився такий собі доктор Гельмут Інститоріс, фахівець з естетики й історії мистецтва, приват-доцент Вищої технічної школи, де він, передаючи по аудиторії фотографії, читав лекції про теорію прекрасного й архітектуру Відродження, але мав вагомі надії на запрошення й до університету, на ординарну професуру, членство в Академії і т. д., особливо якби він, неодружений чоловік із заможної вюрцбурзької родини, претендент на чималу частку спадщини, додав солідності своєму побутові, завівши родину й відкритий для товариства дім. Він шукав собі дівчину і при тому не дбав про її фінансове становище, — навпаки, він належав, мабуть, до тих чоловіків, які хочуть, щоб після одруження господарське кермо було в їхніх руках і дружина цілком залежала від них.

Це зовсім не свідчить про почуття сили, й Інститоріс справді не був сильним чоловіком, — на що вказував і його захват перед усім сильним і безоглядно квітучим. То був білявий довгобразий чоловік, на зріст, мабуть, нижчий від середнього й досить елегантний, з гладеньким, зачесаним на проділ, ледь напомадженим чубом. На рота йому трохи нависали біляві вуса, а сині очі дивилися з-за золотих окулярів з таким ніжним, шляхетним виразом, що важко було — чи, може, якраз легко — збагнути його пошану до брутального, але, звичайно, до гарного брутального. Він належав до поширеного в ті часи типу людей, що, як влучно висловився колись Баптист Шпенглер, «кричать: «Яке сильне й прекрасне життя!» — а в самих щоки горять від сухот».

Ну, Інститоріс не кричав, він говорив радше тихо й шепеляво, навіть коли проголошував італійське Відродження добою, що «парувала кров'ю і красою». І він був не сухотний, хіба що в ранній молодості, як майже кожен, переніс легенький туберкульоз. Він був тендітний і нервовий, мав хворобу симпатичної нервової системи, сонячного сплетіння, від якої походять різні страхи й раннє передчуття смерті, і постійно їздив лікуватися до меранського санаторію для заможних пацієнтів. Мабуть, він сподівався — і лікарі переконували його в цьому, — що впорядковане, добре налагоджене подружнє життя зміцнить його здоров'я.

Отже, взимку 1913–1914 років він настільки зблизився з нашою Інес Роде, що начебто було недалеко й до заручин. Але на них іще довелося довго чекати, аж до початку війни: несміливість і сумлінність обох, мабуть, спонукали довго й пильно вивчати питання, чи вони