Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Що Гельмут накинув оком саме на Інес, може, спершу й дивувало, але врешті ставало цілком зрозумілим. Вона аж ніяк не була жінкою Відродження — душевно тендітна, з очима, затуманеними виплеканим смутком, з довгою шийкою, виставленою вперед і трохи навскіс, з легенькою, страдницько-лукавою усмішкою на складених у дудочку устах. Але цей шукач нареченої і не зміг би жити зі своїм естетичним ідеалом, його чоловіча перевага в цьому випадку надто швидко зазнала б цілковитої поразки, — досить було уявити його поряд із такою сповненою життя, співучою натурою, як Орланда, щоб навіть думка про це стала смішною. До того ж Інес зовсім не бракувало жіночого чару: цілком зрозуміло, що чоловікові, який наглядає собі дівчину, могли припасти до серця її важкі коси, маленькі руки з ямками на зап'ястках, шляхетна стриманість її молодості. Вона могла бути саме такою дівчиною, якої він потребував. Інститоріса вабило становище Інес, а саме: її патриціанське походження, на якому вона наголошувала і яке, проте, було трохи знецінене теперішніми обставинами її життя, її відірваністю від рідного грунту, певною декласованістю, а отже, й не загрожувало його перевазі — навпаки, він мав підстави почувати, що немовби підносив, реабілітував її, беручи за дружину. Мати — вдова, напівзубожіла й трохи ласа до втіх, сестра йде в театр, оточення більш-менш богемне, — все це давало йому надію на авторитет у родині, тим більше, що цим шлюбом він також не принижував себе в очах суспільства, не ставив під загрозу свою кар'єру і міг бути певен, що Інес, отримавши, за звичаєм, у посаг від сенаторші вдосталь білизни, а може й срібла, бездоганно виконуватиме роль господині дому.

Ось як я уявляв собі ситуацію з погляду доктора Інститоріса. Та коли я пробував глянути на нього очима дівчини, все ставало не таке переконливе. Хоч як я напружував уяву, а не міг знайти в тому цілком дріб'язковому, всіма своїми думками спрямованому на себе самого, хоч і добре, грунтовно освіченому, але фізично зовсім непривабливому чоловікові (в нього ще й хода була негарна — він дріботів, наче зв'язаний) нічого такого, що могло б стати закликом для іншої статі,— а я ж відчував, що Інес, з її суворою дівочою замкнутістю, потребує такого заклику. До цього ще й треба додати протилежність філософських поглядів, теоретичних позицій, яку б я назвав діаметральною, просто-таки винятковою. То була, якщо сформулювати коротко, протилежність між естетикою і мораллю, що посідала неабияке місце в культурній діалектиці тієї доби і певною мірою втілювалася в цій парі: суперечка між ортодоксальним уславленням «життя» у його яскравій переконливості — й песимістичним поклонінням стражданню з його глибиною і мудрістю. Можна сказати, що біля своїх творчих витоків ця протилежність утворювала щось єдине, тільки суперечливе, але з часом ті суперечності розпалися. Доктор Інститоріс був — не можу не додати: Господи прости! — весь до останку людиною Відродження, а Інес Роде — цілком виразно дитиною песимістичного моралізму. Світ, що «парував кров'ю і красою», їй нітрохи не подобався, а що стосується «життя», то вона якраз шукала захистку від нього в суворо-міщанському, пристойному й матеріально забезпеченому шлюбі, що якомога надійніше охороняв би її від будь-яких життєвих ударів. Була якась іронія в тому, що чоловік — чи чоловічок, — який, видно, хотів їй дати цей захисток, так захоплювався красивою злочинністю та італійськими отруйниками.

Я сумніваюся, що на самоті вони боронили одне перед одним свій світогляд. Вони, мабуть, розмовляли про буденніші речі, просто прикидали, що може вийти з їхніх заручин. Філософія була, радше, предметом інтелектуальних розмов у товаристві, і я, звичайно, пам'ятаю багато випадків, коли в широкому колі, де-небудь за чаєм чи за вином, в аркаді зали, їхні думки зіштовхувалися. Інститоріс, наприклад, твердив, що великі твори можуть з'явитися тільки в людей з сильними, брутальними почуттями, а Інес заперечувала йому, казала, що велике в мистецтві часто породжував щиро християнський, обтяжений муками сумління, витончений від страждання, скептично настроєний до життя дух. Мені такі антитези здавалися непотрібними й скороминущими, я вважав, що вони зовсім не відповідають дійсності, а саме: тій завжди ненадійній рівновазі життєздатності і кволості, яка рідко вдається і яка творить генія. Але тут одна частина тієї двоїни втілювала хворобливість, те, чим Інститоріс був, а друга — силу, те, чому він поклонявся, а тому краще її було не чіпати.

Одного разу, пам'ятаю, коли ми сиділи разом (ще там були Кнетеріх, Цінк і Шпенглер, Збройносен і його видавець Радбрух), дружня суперечка почалася не між закоханими, як, мабуть, їх на той час можна вже було називати, а аж смішно — між Інститорісом і Руді Швердтфегером, що, дуже симпатично вбраний мисливцем, теж сидів з нами. Я вже забув, про що саме йшлося; принаймні заперечення викликало одне цілком невинне зауваження Швердтфегера, зроблене майже чи й зовсім мимохідь. Стосувалося воно, наскільки я пам'ятаю, «заслуги», вибореного, здобутого, здійсненого зусиллям волі й самопринуки, і Рудольф, який від щирого серця похвалив старанність і назвав її також заслугою, ніяк не міг зрозуміти, чому це раптом Інститоріс не погодився з ним і не захотів визнати заслугою досягнуте потом. З погляду краси, сказав той, хвалити треба не волю, а хист, який тільки й можна вважати заслугою. Напруження — простацький спосіб досягнення успіху, шляхетне, а отже, й варте слова «заслуга» лише те, що створене інстинктивно, мимовільно й легко. Треба сказати, що добрий Руді не був героєм і ніколи ні до чого не спонукав себе, він зроду не робив того, що йому не давалося легко, як, наприклад, і в першу чергу, його відмінна гра на скрипці. Проте слова співрозмовника зачепили його за живе, і хоч він невиразно відчував, що за ним стоять якісь «вищі», неприступні йому міркування, не захотів здатися. Він обурено випнув губи і втупився синіми очима в Інститоріса, переводячи погляд з одного його ока на друге.

— Ні, як так, це ж безглуздя, — сказав він майже тихим, здавленим голосом: видно, не був цілком певний, що має слушність. — Заслуга — це заслуга, а хист — якраз не заслуга. Ти завжди говориш