Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.

Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.

Прощаючись, він ще раз запросив мене, і я сказала, що коли завтра буде дуже гарна погода, то, може, й приїду.

Я їду поїздом додому після дня і ночі, проведених у Кшиштофа. Нам не треба було ховатись, Кшиштоф одержав ключі офіційно. Він уже досяг, як він висловився, довоєнного повноліття, йому минув двадцять один рік.

Обоє ми вже повнолітні. Тож ми не ховалися. Разом ходили гуляти по лісу, разом обідали в закусочній.

Побалакали з сусідами про розведення курей та вирощування полуниць, які в цих місцях добре родять. Увечері пили чай і слухали радіо. Спати полягали в окремих кімнатах, але Кшиштоф прийшов до мене, і ми провели ніч разом.

І ось тепер я їду додому й читаю книжку. Коли-не-коли підводжу голову й дивлюся на краєвид, що біжить назад.

Я спокійна, радію, що побачуся з батьками та Стенею, але чогось мені сумно. Може, це сумно від свободи?

* * *

Травень 1957 p.

В Анджея категорія А, і якщо він не вступить де вузу, восени його заберуть в армію. Мій батько вважає, що військова служба була б йому тільки на користь, але Анджей і чути про це не хоче, влаштовує істерики, погрожує, що собі щось заподіє, а в армію не піде. Щодо Анджея та його виховання думки в нашій родині поділилися. Мій батько вважає, що такі методи виховання завдають шкоди молодій людині, що в результаті Анджей виросте неробою, а може, навіть бандитом. Тітка Міля запевняє, що Анджей дуже вразливий, здібний і честолюбний, що він цікавиться літературою і мистецтвом, вивчає англійську та французьку мови, пише вірші й дуже цікаві прозові уривки. За інших часів Анджей міг би стати письменником або журналістом. Мій батько страшенно дратує тітку, він каже, що за інших часів Анджей неодмінно вже став би Сенкевичем або Жеромським, що ж до його лінгвістичних знань, то, з усього видно, їх Анджею вистачає лише на те, щоб зачіпати та обмахорювати іноземців. Це було сказано не без підстави, бо одного разу Анджея на вокзалі затримала міліція; сталося це через якісь десять доларів, що їх Анджей нібито обміняв на злоті. Деякі неприємності були, але той іноземець, чи то австрієць, чи то німець, посвідчив, що подарував Анджею ці долари, і справу було припинено, до того ж наспіла амністія. Не знаю, я не втручаюся в справу виховання та навчання Анджея, правда, ніхто й не питає моєї думки, але іноді мені здається, що Анджей якийсь неприкаяний і дуже нещасний. Ніби він щось шукає і не може знайти. Що?

Сенс життя? Якесь велике почуття? Справжню пригоду? Щастя? Мій батько вважає, що Анджей нічого не шукає, просто йому надто добре живеться, і він «дуріє з розкошів». Моя мама каже, що батько безсердечний, до того ж такий підхід — не що інше, як спрощення проблеми.

Цей щоденник має бути суто особистим, і я не писала б стільки про Анджея, коли б не те, що через нього, а точніше, завдяки йому познайомилася з інтересним чоловіком, якого місяць тому сама вигадала, щоб Кшиштоф не думав, що в мене немає кавалера, — і ось одного вечора я несподівано зустрілася з ним. Я уявляла його собі так ясно, що майже не здивувалась, коли побачила. Він справді трохи схожий на Кшиштофа: таке ж темне, майже чорне волосся, тільки кремезніший за нього і, може, трошки нижчий на зріст. За фахом він, як я й придумала, науковець, захоплюється спортом, займається альпінізмом, їздить на мотоциклі, раніш, кілька років тому, належав до національної збірної з фехтування. Із чого ж усе почалося?

Вже давненько в зв’язку з тим, що Анджею загрожував призов до війська, серед наших близьких і далеких родичів ішла мобілізація всіх можливих знайомств і протекцій. У тітки Марисі, де я жила, влаштовано було, як висловився мій батько, центральний вербувальний пункт.

Цілими днями точились наради та переговори з якимись чудними дамами, з котрими тітка Марися завела знайомство завдяки тому, що всі вони мали більш чи менш пишні бюсти. Мені хоч-не-хоч доводилось бути свідком цих зустрічей, бо вони відбувалися в кімнаті, яку я займала, і саме пізно ввечері, коли я здебільшого сиділа вдома.

Якщо тільки вдавалося, я тікала з дому, але іноді тітка Марися й тітка Міля просили мене залишитись і допомогти розважати гостей. Так було, приміром, коли прийшла якась бридка діячка Ліги жінок, одягнена в синій костюм, жакет якого був схожий на панцер. Я мусила дві години дивитись на неї і з огидою слухати її півнячий ламкий голос. У салоні тьоті Марисі побували і ще чудніші люди, але не про них мова. Одного дня тітка сказала, що їй дуже треба, щоб я була вдома, бо має прийти якась пані Аксман із сином, він кандидат наук і старший асистент у політехнічному інституті, незабаром захищатиме докторську, отримав державну премію за якийсь винахід. Я відповіла, що в мене лекції, — і то була правда, — тому я трохи спізнюся. Коли я прийшла, гості вже сиділи. Пані Аксман була худа і плоскогруда, але старанно вичепурена, з прегарно пофарбованим і зачесаним волоссям. Поруч неї досить нечемно розвалився в кріслі її син, інженер Роман Аксман, — і це був саме той чоловік, якого я вигадала. Коли я ввійшла, він, здається, вже мало не засинав. Він мені відрекомендувався, а тітка спитала, чи не вип’ю я чарку коньяку,