Читати книгу - "Сучасна польська повість"

— Що з тобою, Мілю?! — скрикнула моя мама.

Тітка трохи помовчала, потім сказала:

— Козяр зі мною не привітався.

— Може, він просто тебе не помітив? — сказав мій батько.

— Не помітив… — тітка презирливо глянула на нього, склала рукавички й сіла коло столу.

Словом, ми довідалися, що голова районної ради Козяр, який з першого класу вчився разом з чоловіком тьоті Мілі і зробив їй стільки добра, не привітався з нею, а на те, напевно, були якісь поважні причини. Але які саме? Отож-бо й воно! І хоч ми цього не знали, нам раптом стало дуже сумно, тривожно й сиротливо. Хто знає, як буде далі? Може, ще гірше, ніж раніш?

— А, дайте мені спокій… — сказав нарешті батько і вийшов з кімнати.

— Так, це легше яа все, — зауважила моя мама, і нарада тривала вже без батька.

Незабаром я теж пішла, бо в мене був семінар. Через дві години, коли я повернулася, питання про переїзд на західні землі вже вирішили.

Спочатку була думка, що я переведусь у Вроцлавський університет і житиму там на квартирі або щодня їздитиму до Вроцлава — це двадцять з гаком кілометрів, але потім постановили, що я залишусь, оселюся в тітки Марисі й закінчу навчання там, де почала. Різдво ми святкували вже в новій квартирі.

* * *

17 квітня 1957 p.

Вчора я одержала листа від Кшиштофа. На великодні канікули він приїздить на кілька днів до Сверкова, сам-один. Пропонує зустрітися в «Літературній кав’ярні», згадати нашу юність.

Це запрошення мене і не порадувало, і не засмутило.

Той день у Сверкові… як давно це було, минуло вже цілих чотири роки! Я, власне, забула про ту пригоду, а її фізіологічний бік, коли про нього подумала, здався мені такою ж дрібницею, як випадання розхитаних молочних зубів, — пригадую, я навіть охоче пускала в хід пальці, щоб їх позбутися. Трохи ніяково мені стало тільки тоді, коли я заглянула у свій щоденник і натрапила на запис про маленькі бутербродики, яких мама наготувала мені на цю прогулянку. Не знаю, як назвати це почуття, — мабуть, то був сором, хоч таємниця так і не розкрилась, отже, почуття це суто інтимне і таким залишиться назавжди. Може, колись, як я постарію, а мама буде вже зовсім старенька, одного дня я скажу їй: «Пам’ятаєш, мамо, як ми з Анджеєм, Іреною і Кшиштофом їздили на дачу у Сверків? Знаєш, я тоді втратила дівоцтво». Так, може, колись я це і скажу їй. Але ніколи не зможу сказати: «Ті маленькі, гарненькі бутербродики, котрі ти мені дала на дорогу, щоб, як ти говорила, Кшиштофові батьки не подумали, ніби моя мама не знає, як робляться такі бутерброди, — так от ці вишукані бутербродики з’їдено під час звичайнісінької пиятики».

Отож Кшиштоф приїхав, і ми зустрілися в кав’ярні. Він був надзвичайно елегантний і дуже змінився за ці чотири роки. Раніш був стриманий і серйозний, а тепер став якийсь холодний, чужий. Ми сиділи за маленьким столиком біля вікна.

Я слухала, як Кшиштоф розповідав, що, певне, поїде цього року на практику до Швеції, дивилась на перехожих, — щоправда, ми обоє дивились у вікно — і думала: хто знає, може, я кохаю його? Я зиркнула на свої коліна: вони були за два сантиметри від його колін. Кшиштоф розповідав про якусь маленьку фабрику, власне, це навіть не фабрика, а майстерня, бо його батько наймає лише чотирьох робітників, що обслуговують два невеличких токарних і один фрезерувальний верстат, батько виробляє такі дрібнички, без яких у житті важко обійтися, а державні підприємства ніколи не додумаються їх випускати, а якщо коли-небудь і додумаються або потребу в них буде цілком задоволено, батько за один день переведе виробництво на те, що в даний момент матиме попит.

Поки він це говорив, його коліна не присунулись до моїх ані на міліметр. Коли трохи згодом Кшиштоф сказав, що спинився на дачі у Сверкові, і запитав, чи не хочу я завтра його відвідати, а то йому самому нудно, — я відповіла, що навряд, бо завтра в мене побачення, а позавтра я їду додому, але сама знала, що відвідаю його. Так само спокійно, цілком природним тоном Кшиштоф сказав одну річ, яка мене приголомшила, хоч я й не показала цього.

Мовляв, я ж можу взяти з собою валізку, тітці сказати, що їду додому, а завернути у Сверків і вже звідти позавтра виїхати додому. Побродили б по лісу, а ввечері послухали б радіо Люксембурга — Кшиштоф узяв з собою японський транзистор, — було б зовсім непогано. Я ще раз сказала, що малоймовірно, щоб заради нагоди послухати радіо я відмовилась від приємності побачити чоловіка, якому на завтра призначила зустріч. Кшиштоф спитав, хто він такий, чи це не мій коханий. Я сказала, що не знаю, чи мене зв’язує з ним справжнє почуття.

Скоріше ні. З ним весело й цікаво, він науковець, я його високо ціную й поважаю і тому не хотіла б підводити.

Звичайно, все це від початку до кінця була неправда, але я вигадала цю небилицю з дивовижною легкістю. Кшиштоф поцікавився, який він на вигляд. Я брехала, не запикуючись: мовляв, він навіть трохи схожий на Кшиштофа, але набагато старший, теж чорнявий, страшенно захоплюється лижами та мотоциклом і мріє про власну автомашину.

Кшиштоф відплатив мені — став розповідати про якусь Дорріс, блондинку, напахчену мускусом, вона дочка польського полковника й англійки, нестерпно нудна й страшенно багата, його і її батьки дуже хочуть їх поженити.

Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим