Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, аніж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми відновимо! І Калиновському пригадаємо все. Нам би тільки Вінницю втримати…

Козак схилив безсило голову і замовк. Він пройшов пішки кількадесят верст, був пораненим і голодним, тож тепер, опинившись у теплі, майже засинав, не міг навіть відповідати на запитання полковника. Богун помітив його стан, устав з-за столу і прочинив двері до світлиці.

– Агов, хто там! – покликав він вартових. Двоє козаків у синіх, підбитих овечим хутром, жупанах швидко надійшли на поклик. – Допоможіть бідоласі, – Іван указав на прибулого, – перев'яжіть, нагодуйте, і нехай відпочиває.

Він зітхнув, накинув на плечі жупан і вийшов зі світлиці на високий ґанок, з якого було видно околиці Вінниці на кілька верст навкруги, за що Іван і любив свій новий дім, у який змушений був переїхати, після того як був призначений кальницьким полковником. Задумливо зупинився і поглянув на обрій. Десь там, доки невидимі звідси, гуртуються круки, готуючись напасти на доручене йому, Івану Богуну, місто. Вони вже спалили Красне, пограбували Шаргород, Мурафу, Стіну і Ямпіль, збагривши козацькою кров'ю води Дністра і тепер простують сюди, на Вінницю, маючи на меті приєднати старовине подільське місто до тих смолоскипів, що їх уже мали в себе в тилу. Але поки що обрій чистий. Білою стрічкою тягнеться він, місцями виказуючи брудні плями там, де весна вже заявила про свій прихід і оголила з-під снігової ковдри розгрузлі шляхи і манівці, купи чорних, немов одягнених у жалобу, дерев. Іван пропхнув руки в рукави жупану, зашпилив його на всі ґудзики і гукнув до козаків, котрі поралися біля стайні:

– Коня мені, хлопці.

За кілька хвилин один з козачат уже й підводив осідланого Цигана. Кінь йшов як завжди граційно, дугою вигнувши шию і косячи оком. Богун мовчки прийняв вуздечку з рук хлопчини і погладив коня по голові вільною рукою. Тільки тепер чомусь помітив, як постарів вірний бойовий товариш, який служив йому вже більше десяти літ. До чорної лискучої шерсті памороззю додалася сивина, а очі дивилися сумно і втомлено. Завченим рухом дістав з кишені окраєць хліба і подав коневі. Той обережно прийняв м'якими губами і почав жувати.

– Рано ще на спокій, Цигане, – сказав скоріше сам до себе, аніж до коня і спритно стрибнув у сідло.

– Пане полковнику, в мене розмова до тебе, – почув поряд знайомий голос. Обернувшись, помітив Омелька, який наближався, сидячи верхи.

– Добре, що ти приїхав, – Іван простягнув руку назустріч і привітався міцним потиском. – Я вже хотів по тебе посилати.

– Як я можу всидіти на хуторі, коли тут такі справи? – знизав плечима Омелько. Він уже кілька місяців проживав у Богуна на хуторі, зійшовшись з Дариною, колишньою невісткою Охріменка. Старий Мирон помер незадовго до Різдва, тож Богун, не без намовлянь сестри, впрохав Омелька приглянути за хутором, а заодно й пильніше придивитися до Дарини, котра вже давно поклала на козака око. Урешті-решт, справу було зроблено, і Омелько одружився з Дариною, поселившись на хуторі, котрий був змушений покинути багато років тому, утікаючи від переслідування польської влади.

– Так, справи не радісні. Чув про Нечая?

– Чув, – Омелько зітхнув і схилив голову. – 3 кожним місяцем нас усе менше стає, тих, хто починав. Ось і пана Данила його доля натрапила, справді жаль.

– Жаль. Але це ще не всі новини. Тепер Калиновський іде на Вінницю.

Омелько знизав плечима:

– Цього слід було очікувати, ти наступний після Нечая, далі, очевидно, мають бути Умань і Черкаси.

– І будуть. Якщо ми не зупинимо гетьманів тут.

Іван порухом руки запросив Омелька слідувати за собою і торкнув коня острогами:

– Маю на меті проїхати ся міськими укріпленнями, прошу зі мною.

– Радо погоджуюсь.

І вони, обмінюючись думками, поїхали вздовж рову, за яким було розташовано ділянки земляного валу, увінчаного місцями мурованими вежами і високими стінами, а місцями – лише міцним дубовим частоколом. Поволі оглядали артилерійські редути і бастіони, підйомні містки через заповнений водою рів, гурти землекопів, які все ще закінчували будівництво укріплень, врубуючись за допомогою мотик і ломів у мерзлий ґрунт. Дорогою до полковника приєднався Нечипоренко, який одразу ж радо привітався з Омельком, і сотник Вінницької сотні на ім'я Бородій. Останній досить жваво почав доповідати Богуну про стан проведення робіт:

– Повільно, але рухаємося, пане полковнику, – говорив він, – що поробиш, так промерзло, немов камінь. Мушу багаттями землю вигрівати, і лише потім можливо хоч трохи заглибитись. Але рів уже майже закінчено, залишилося якихось тридцять сажнів.

– От Калиновський у тих тридцять сажнів броньованим кулаком і ударить, тоді зрозумієш, що важче: чи землю колупати, чи ворожі піки стримувати. Щоб мені до вечора доповіли про закінчення робіт на рові.

– Зроблю, вашмость, усе від мене залежне зроблю, – закивав головою Бородій.

– І незалежне теж зробиш, – Іван прослідкував, як віддалюється сотник, і повернувся до Омелька. – Узагалі вони так працюють, що гріх вимагати більшого, це, напевне, я нервую, Калиновський з Лянцкоронським уже зовсім поряд. У мене дві тисячі двісті чоловік, може, ще триста-чотириста міщанства з вінницьких цехів. Усе. Калиновський веде тринадцять тисяч.

Замість відповіді Омелько вказав на круту будівлю монастиря, яка височіла на протилежному березі, за скованою кригою стрічкою Південного Бугу:

– Гарні стіни, такі зможуть протистояти досить великій армії.

– Я теж про те думав, – погодився Богун. – Частину вінницького гарнізону буде розміщено там. Два осередки оборони завжди краще, аніж один. Крім того, я дав наказ наробити у кризі кілька десятків широких ополонок і замаскувати їх за допомогою соломи та снігу. Якщо ляхи кинуться через річку, втратять немало війська.

– Ти все вірно робиш, – погодився Омелько. – Я думаю, Вінниця не буде Калиновському таким подарунком, яким стало Красне. Навіть якщо Хмельницький скоро не пришле на допомогу війська, зможемо боронитися кілька місяців.

– Мусимо. А на скору поміч від гетьмана я й не розраховую. Маю від нього наказ втримати Вінницю, тож втримаю її або складу тут голову поряд з іншими.

– Ну, це ти завжди встигнеш, тут багато розуму не потрібно, – невдоволено зауважив Омелько у відповідь на мимовільний Іванів пафос.

Тим часом вони наблизилися до берега Південного Бугу і злізли з коней, вирішивши напоїти їх з великої ополонки біля берега, з якої брали воду на господарчі нужди мешканці цього