Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Справжньою подією в українському літературному житті став вихід у 1950 р. роману І. Багряного «Сад Гетсиманський». В основі своїй роман автобіографічний, написаний під враженнями від перебування в слідчих камерах НКВС та в тюрмі на Холодній Горі. В своїй примітці на першій сторінці роману автор пише: «Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку, змальованих тут працівників НКВС та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) — є правдиві». Цей роман приніс черговий успіх і славу авторові, витримав кілька видань, був перекладений німецькою, англійською і французькою мовою. Але і досьогодні не виданий в Росії.
У 1953 р. виходить у світ «Огненне коло» — повість про трагедію під Бродами, про трагедію, коли «...один проти одного йа чужому фронті, на рідній, чужинцями сплюндрованій землі, б’ються брати і сестри того самого народу» (М. Вірний). Як зазначено автором у примітці, «Ця книга є частиною з ІУ-го тому роману «Маруся Боїуслав-ка». А сама «Маруся Богуславка», як книга перша роману «Буйний вітер» побачила світ 1957 року, хоч була написана в 1952-1956 рр. Ці два останні твори — частина задуманої автором епопеї (тетралогії) «Буйний вітер» — про трагедію і героїку життя молодого покоління в передвоєнні і воєнні роки. Задум авторові повністю здійснити не вдалося. Причин тому було багато: і хвороба з частим перебуванням у лікарні, і робота над «неплановими» творами.
Одним із таких творів стала повість «Антон Біда — Герой труда» (1956). Ця віршована повість-сатира — гнівний протест І. Багряного на дії так званого берлінського «Комітету за возвраїцєніє на родіну», відповідь на поему Ігоря Муратова «Антон Бід». І. Багряного обурювала та кампанія брехні і фальсифікації дійсності, до якої вдавалися більшовицькі «людолови», заманюючи знедолених співвітчизників у «совєтський рай». На творіння сталінського лауреата Багряний відповідає правдивою повістю про цих вимушених емігрантів, вірить у світлий завтрашній день, у повернення отих страдників на Батьківщину.
Позиція І. Багряного в національно-демократичному русі, активна громадянська діяльність викликали на себе удари не лише з СРСР, але і з кіл частини еміграції, яка не сприймала його ідеї. Йому погрожували, обливали брудом. Але найболючішим ударом для письменника був виступ сина Бориса, який жив в Україні. Це було радіозвернення до батька, яке примусили прочитати хлопця, коли він служив у радянській армії. Батько, почувши голос сина, потрапив у лікарню з легеневою кровотечею.
25 серпня 1963 р. в санаторії «Блазієн» у Шварцвальді (Німеччина) Іван Багряний помер. Похований на цвинтарі в Новому Ульмі.
Після смерті І. Багряного, в 1965 р. вийшов друком його роман «Людина біжить над прірвою» — про трагедію затягнутих у вир світової війни людей і про мужність героя в критичній ситуації. Як головний герой роману Максим Колот, так і Україна через випробування і страждання з неймовірними труднощами прямує до своєї мети.
А у 1992 р. Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка, яке Іван Дзюба назвав «актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого)».
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО
«ХОДИ ТІЛЬКИ ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ — І ТИ ПІЗНАЄШ СВІТ»2
Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних праць! [...] Юрій Смо-лич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20—30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявив не менш категорично: «І вже справді зовсім інша річ — Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі», останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку».
Цікаво, чи не правда? Є рація навести розлогіший уривок цієї колоритної «Розповіді...» Юрія Смолича, навести без змін і скорочень — так переконливіше:
«...Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу.
^ Багряний... появився на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого — двома поверхами нижче пщі мною у будинку «Слово». Я часто заходив до Вражливого — ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням французької мови, грою на більярді та полюванням. Якийсь час у квартирі Вражливого — коли від нього пішла дружина — взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому — Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.