Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Письменник Семен Журахович розповів таке: «Влітку 1927 року в село Яреськи, де я працював на пошті, завітали троє юнаків. Козацьким шляхом і козацьким ходом (пішки) вони мандрували до Полтави. Наймолодший серед них — чубатий, веселий, здоровий — то й був Іван Багряний, про якого я вже чув. Він мені зразу заімпонував — не тільки тому, що був моїм ровесником, а й своєю чемністю: на відміну від своїх товаришів, звертався «на ви». Побачив на ослоні у мене зошит і запитав: «Що це?» Я знітився: «Це я пишу... для себе». Він: «Що значить — для себе? Писати треба для всіх, треба розвивати літературу! Якщо ви цікавитесь художнім словом, то мусите свої почуття, свої думки нести на люди».

Я щось заговорив про радянську літературу — Багряний твердо заперечив: «Є російська і є українська література, білоруська і грузинська. Радянської ж літератури, як такої, немає». — «А комсомольська?» — «Ну, такої вже напевно не існує. Бо є література і є нелітература!»

Він мене вразив своєю освіченістю. Багато розповідав про харківських, про київських письменників, давав стислі, але яскраві характеристики Яновському, Рильському, Бажану, Тичині, Плуж-никові. Заохочував мене всіляко працювати в літературі — його ніскільки не турбувало, що я з походження єврей: «Мова у вас соковита, полтавська!»

Вранці, коли я прокинувся, їх не було вже: підвелися і пішли ще до схід сонця. На ослоні лежав мій зошит, уважно перечитаний. На чистій сторінці — напис: «Любіть рідне слово! Читайте! Збагачуйтесь духовним досвідом! Пишіть!» Підписи. Перший — навскоси — І. Багряний. І що ж ви думаєте? Загітував мене таки Багряний! Досі пишу!» [...]

А ось захоплений спогад режисера Тетяни Нікітіної-Станіслав-ської.

1929 рік. Вона — студентка Харківського театрального інституту. Весна, черемха цвіте, вони йдуть вулицями Харкова, і назустріч — молодий чубатий парубок. «Знайомтесь, це поет Багряний». — «Іван», — рекомендується поет. І негайно «зорганізовує» все необхідне для вечірки. Вони 'ідуть на околицю. В гаю співають солов’ї, поет цілу ніч напам’ять читає вірші — свої і чужі, у дівчат очі палають — і так до ранку. Іван проводжає їх до гуртожитку, дорогою купує величезний букет квітів... Все. Більше вона його не бачила.!...}

Восени 1940 року Івана Багряного звільняють «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані про інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова і облудної постанови про перекручення в боротьбі з ворогами народу, — не всіх, повторимо, а частину, — відпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. «Умовне звільнення, — пише в біографії Багряний, — було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати».

У передмові «Поезія, вічність, час» Борис Подоляк (псевдонім Григорія Костюка) чи не перший окреслив «літературно-громадський образ поета» (Багряного): «А образ цей складний і різно-видий. Як само життя. ...З перших днів почував себе вільно і не-примушено в поезії — сковано і важко в суспільстві. Це тому, що ненавидів рабство і рабську психологію. Це тому, що любив свободу слова і свободу людини. Що вимріяв свою націю вільною, а побачив її підвасальною. Що ненавидів сучасний батіг, а батіг став богом його часу. Тому, що був революціонером і не міг і не може дарувати узурпації здобутків революції. Тому, що був людиною, а навколо так багато фарисеїв. Горів вогнем великого відродження народу нашого, а «хижі напівінтелігенти і гешефтмахери» гальмували цей величний хід нації «до сонця!». Тому й шлях поета — шлях творчого горіння, м’ятежного неспокою і боротьби». [...]

ІВАН БАГРЯНИЙ — ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ І ПИСЬМЕННИК3

Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. [...]

Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в’язня далекосхідньо-го концтабору. Втеча, бездомність, мавдри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетси-манський», що його вважають значною мірою автобіографічним.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь ун-терменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — це вийшов конгломерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окугіант суспільство України.

З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю4, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в якихпсувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.

І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». ...Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного у вигаданому ними гумористичному Іоро-таку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг,