Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

4. Яскраво видно значення включення до тексту положення нормативно-правового акту слова «лише» на прикладі ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»). Якби тут не було слова «лише», то із наведеного формулювання законодавчого акта непрямо випливало б, що такий правочин не створює, не змінює, не припиняє цивільних прав та обов’язків особи, яку представник представляє. Але це правило лише непрямо випливало б. а тому воно не могло б застосовуватись всупереч правилам про недійсність правочинів (за відсутності прямого зазначення в законі на недійсність (нікчемність) правочину останній вважався б оспорюваним). Але наявність слова «лише» дає підстави для висновку про те, що у разі відсутності наступного схвалення правочину особою, яку представляє представник, цивільно-правові наслідки не настають взагалі, хоч такий правочин і не є нікчемним. Проте спір про те, чи перевищив представник свої повноваження, є можливим, а вирішення питання про спосіб захисту права при цьому виявляється непростим. Пред’явлення позову про визнання того, що на підставі правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, цивільні права та обов’язки не виникли, чи не змінились, чи не припинились, натикається на суто буквальне і таке, що суперечить п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, тлумачення судами положення ч. 2 ст. 16 ЦК, відповідно до якого допускається захист цивільного права способом, не передбаченим цією частиною, якщо це встановлено договором або законом. Практика переважно йде шляхом визнання за особою, від імені якої діяв представник, права на пред’явлення вимоги про визнання правочину, вчиненого представником, недійсним.

5. Згідно із ч. 3 ст. 267 ЦК «позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення». В цьому випадку відсутність слова «лише» не вплинула б на права та обов’язки учасників відповідних відносин, бо за відсутності будь-якого іншого правила, яке б встановлювало порядок застосування позовної давності, застосовувалось би правило, що непрямо випливало б із цього положення (за відсутності заяви сторони позовна давність не застосовується). Але в умовах, коли фактично немає методології тлумачення нормативно-правових актів, слово «лише» вносить певну визначеність у зміст ч. 3 ст. 267 ЦК.

6. Якщо відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК «цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду», то звідси прямо випливає протилежне за формулюванням і тотожне за змістом та юридичною силою правило, відповідно до якого цивільна правоздатність юридичної особи не може бути обмежена в будь-який інший спосіб, ніж за рішенням суду. Це не перешкоджає встановленню пізніше прийнятим законом інших спеціальних правових норм. Зауважимо також, що ч. 2 ст. 91 ЦК відповідно до логіки цього Кодексу дійсно мала на меті не допустити обмеження правоздатності юридичних осіб в інший спосіб, крім як за рішенням суду. Але ідея вищої юридичної сили Цивільного кодексу над іншими законами і сама по собі є небездоганною, і була виражена в ч. 2 ст. 4 ЦК невдало, а тому залишилась нереалізованою. За таких умов судова практика з опорою на принцип верховенства права дійшла висновку про те, що зберегли чинність не тільки закони, які були прийняті до введення в дію Цивільного кодексу та які передбачали суто спеціальну правоздатність юридичних осіб. Після введення в дію Цивільного кодексу були прийняті нові закони, які де-факто використовують правову конструкцію спеціальної правоздатності юридичних осіб.

7. Відповідно до ч. 2 ст. 119 ЦК «особа може бути учасником тільки одного повного товариства». Звідси прямо випливає, що будь-яка особа не може бути учасником двох чи декількох повних товариств.

У цьому випадку слово «тільки» підкреслює категоричність законодавця та вносить більшу визначеність у зміст положення законодавчого акту. Реального юридичного значення включення цього слова до формулювання ч. 2 ст. 119 ЦК не має, оскільки за його відсутності неприпустимість для будь-якої особи бути учасником двох або більше повних товариств непрямо випливала б із ч. 2 ст. 119 ЦК. І це правило, що непрямо випливало б, підлягало б застосуванню за відсутності конкуруючої норми. Таке ж значення має включення слова «лише» до абзаців першого та другого ч. 5 ст. 281 ЦК («стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи»; «стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом») та в низці інших випадків.

8. Згідно з ч. 2 ст. 470 ЦК «право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання». Звідси прямо випливає, що суб’єкт права попереднього користування не може відчужувати своє право окремо від підприємства чи ділової практики.

9. Переважна більшість формулювань Цивільного кодексу, що включають до себе слово «лише», стосуються можливості здійснення певних дій лише за наявності згоди фізичної особи (ч. 2, 4 ст. 296 ЦК), потерпілого (ч. 5 ст. 296 ЦК), учасника цивільного спору (ч. 6 ст. 296 ЦК), близьких родичів (ч. 4 ст. 303 ЦК), батьків (ч. 2, 3 ст. 313 ЦК), співвласника (ч. 2 ст. 364 ЦК). Із таких положень прямо випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, відповідно до яких за відсутності згоди відповідні дії є незаконними.

10. Прямий висновок a contrario із формулювань, що включають до себе слово «лише» може стосуватись визначення способів регулювання відповідних відносин. Згідно з ч. 5 ст. 4 ЦК «інші органи державної влади України, органи влади