Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

417
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111 112 ... 197
Перейти на сторінку:
більше) і лише на якийсь час забутим (що повертало йому всю його свіжість). Я міг роздивлятися картини туману, підказані мені пам’яттю, скажімо: «Ранок у Донсьєрі», або мого першого дня, проведеного в касарні, або — іншим разом — у поблизькому замку, куди Сен-Лу привіз мене на цілу добу: на світанку, перш ніж знов прилягти, я розпинав фіранки, і мені було видно з вікна казарми — кавалериста, а з вікна замку (на вузесенькій пасмузі між ставом і лісом, потонулим в одностайній і плинній м’якості мли) — візничого, що чистив збрую, як буває видно поодинокі, ледве помітні для ока, змушеного пристосовуватися до таємничої розмитосте смерку, фігури, що проступають на стертій фресці.

Сьогодні я розглядав ці спогади, не встаючи з ліжка, бо надумав поніжитися, поки, користаючи з відсутносте батьків, які вирушили на кілька днів до Комбре, я виберуся ввечері до маркізи де Вільпарізіс подивитися домашню виставу. Після їхнього повернення я навряд щоб зміг піти до маркізи. Моя мати з таким пієтетом шанувала бабусину пам’ять, що визнавала тільки добровільні й щирі ознаки жалю; піти до маркізи вона мені б не боронила, але зганила б мене. А ось якби я написав їй у Комбре і попросив поради, то не дістав би у відповідь журливих рядків: «Як хочеш, ти вже дорослий, сам знаєш, як поводитися», — навпаки: вона дорікала б собі, що покинула мене в Парижі самого, і, міряючи мою гризоту своєю гризотою, побажала б, щоб я розважився (хоча собі цього не дозволила б), та ще й умовила б себе, що бабуся, яка дбала передусім про моє здоров’я і моє самопочуття, неодмінно послала б мене розважитися.

Зранку затоплено новий водяний калорифер. Його неприємний, якийсь гикливий звук не мав жодного зв’язку з моїми донсьєрськими спогадами. А проте його теперішній тривалий контакт у мені з тими спогадами зріднив його з ними — і то так, що нині щоразу, коли я, (трошки) відзвичаївшись від центрального опалення, знов чую його шум, ці спогади оживають.

У домі була тільки Франсуаза. Мла розвіялася. Сірий день, спливаючи якоюсь мжичкою, усе снував прозорі сітки, і, попа-даючи в них, недільні погуляльники наче сріблилися. Я кинув на землю «Фігаро», по який після того, як надіслав туди статтю, так і не оприлюднену, сумлінно посилав щодня; сонце ніяк не показувалося, але густота світла свідчила, що це ще середина дня. Тюлеві фіранки на вікні, млисті, тендітні, якими вони не бувають в ясні дні, здавалися поєднанням якоїсь ніжносте й крихкосте, до пари паралелі між крильцями бабок та венецьким шклом. Цієї неділі самота дошкуляла мені надто гостро, бо вранці я послав листа до панни де Стермар’ї. Матір Робера де Сен-Лу, хоч і довго билася, але доп’яла свого, син порвав зі своєю коханкою, і його послано до Марокко, аби він геть забув ту, кого розлюбив, а вчора прийшов до мене його лист, де він попереджав мене про свій скорий приїзд на короткий час до Франції. До Парижа він ступить тільки одною ногою і зараз же майне назад (очевидячки, його родичі боялися, щоб він не вернув до Рахилі), ось чому він хотів довести до мого відома — на доказ того, що думає про мене — факт своєї зустрічі в Танжері з панною чи, власне, з пані де Стермар’єю, бо вона взяла шлюб, а через три місяці розлучилася. Згадавши те, що я говорив йому в Бальбеку, Сен-Лу попросив у молодої жінки, щоб вона зустрілася зі мною. Вона відповіла, що залюбки пообідає зі мною, коли дорогою до своєї Бретані зупиниться в Парижі. Робер радив мені хутчій зв’язатися з пані де Стермар’єю, бо вона, певно, вже приїхала.

Роберів лист не здивував мене, хоча я згубив його з очей відтоді, як він під час бабусиної хвороби звинуватив мене у підступності й зраді. Я одразу тоді збагнув, що сподіялося. Рахилі подобалося підсичувати його ревнощі — та й до мене вона мала жаль — і вона вбила Роберові в голову, що я зазіхав на неї за його відсутносте. Певне, він вірив би в це й далі, але розлюбив її, і нині його зовсім не обходило, казала вона тоді правду чи брехала: головне, аби тривала наша приязнь. Одного разу я спробував йому нагадати про його досаду на мене, а він відповів мені лише лагідною й щирою усмішкою, наче перепрошуючи, і завів мову про інше. А проте згодом він іноді бачився в Парижі з Рахиллю. Навряд щоб усі ті, хто відігравав велику ролю в нашому житті, випадали з нього нагло й остаточно. Вряди-годи вони знову з’являються в нашому житті (дехто навіть вірить, що любов не іржавіє), а потім кануть уже в Лету. Розрив з Рахиллю Робер переживав недовго — його заспокоювали і втішали ненастанні грошові просьби недавньої коханки. Ревнощі, цей дальший тяг любови, серед інших форм уяви річ далеко не найбуйніша. Аби напхом напхати валізу, досить узяти з собою в дорогу три-чотири образи, які, зрештою, ще й десь із неї витрясуться (лілеї та анемони Понте-Веккйо, перську церкву в тумані тощо). Коли ми одкидаємося від коханки, нам хотілося б — поки все ще впам’ятку — аби вона не пішла на утримання до тих трьох або чотирьох багачів, яких ми собі уявляємо, себто, до яких ревнуємо: до тих, кого ми собі не уявляємо, нам байдужісінько. А проте часті грошові просьби покинутої полюбовниці не дають нам цілковитого уявлення про її життя, як не дала б нам повного уявлення про її нездужання температурна крива. Але температурна крива принаймні свідчила б про те, що вона нездужає, а грошові просьби наводять на здогад (щоправда, туманний), що та, кого ми покинули чи хто нас покинула, поневіряється без грошовитого ласкавця. Кожна її просьба тішить ревнивця, бо полегшує його катуші, і він негайно посилає їй гроші, бо йому хочеться, аби вона мала все, окрім коханців (одного з тих трьох, яких ми собі уявляємо), і так, поки ми не оговтаємося і вже безболісно не вислухаємо, хто ж наш наступник. Часом Рахиль являлася пізньої доби до свого давнього дружка і просила дозволу поспати на одному ліжкові. Робер радів великою радістю, бо це нагадувало йому, як вони все ж колись близько інтимували. Він це відчував бодай у тім, що навіть коли вві сні розлягався на все ліжко, вона

1 ... 110 111 112 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"