Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Але треба нам відступити назад. Надісланий мені з Марокко Роберів лист схвилював мене тим паче, що я прочитав між рядками те, чого він не посмів написати прямо. «Ти без ніякого можеш запросити її до окремого кабінету. Це знадлива жінка потульної вдачі, ви добре порозумієтеся між собою, на вас чекає чудовий вечір». Моя рідня мала повернутися наприкінці тижня, в суботу або в неділю, після чого я мусив би обідати лише вдома, отож-бо я написав до пані де Стерм&р’ї, пропонуючи їй до вибору будь-який день аж до п’ятниці. Мені переказали, що відповідь я одержу ще цього вечора, десь о восьмій. Час не повз би для мене так повільно, якби в пообіддя мене виручив чийсь прихід. Коли години сповиваються балачками, їх уже не лічать, їх навіть не видно, вони зникають, аж поки багато пізніше від тої миті, як час нам умкнувся, він знову постане перед нашою увагою, меткий і оманливий. А як ми самі, — наша тривога, посуваючи до нас іще відлеглу і все очікувану мить з частотою й одностайністю цокання годинника, ділить чи, власне, помножує години на кількість хвилин, яких би ми не рахували, якби сиділи з приятелями. І зіставляючи пообіддя, яке я мав відбути сам-один, зіставляючи його в постійних напливах мого жадання з палючою розкішшю, якої я зазнаватиму — на жаль, лише кілька днів — у товаристві пані де Стермар’ї, я відчував усю його, пообіддя, меланхолію й пустку.

Вряди-годи в коридорі гуркотів, піднімаючись, ліфт, потім чувся інший стук, не той, якого я чекав, не стук зупинки на моєму поверсі, а зовсім до нього не подібний, супутній рухові до верхніх поверхів, знак у час, коли я ждав гостя, що ліфт проїздить мимо, і це було так часто, що й через багато років, навіть як мені не хотілося бачити нікого, цей самий стук болів мені, бо рокував мене на самоту. Втомлений, сумирний, приречений ще кілька годин виконувати своє одвічне завдання, сірий день пряв свій перловий гафт, і я журно думав, що ми зостанемося з ним удвох, хоча йому байдуже про мене, як байдуже рукомесниці, яка при-таковилася при вікні, ближче до світла, про того, хто там ще в кімнаті. Нараз (дзвінка я не чув) Франсуаза відчинила двері й увела Альбертину. Та ввійшла усміхнена, мовчазна, роздобріла, тримаючи у своїй плотській щедроті напоготові, аби я знову зажив ними, відзискав їх, дні, проведені в тому Бальбеку, куди я ні разу більше не приїздив. Звісно, кожне нове побачення з особою, стосунки з якою — хай і найповерховіші — змінилися в нас, є ніби порівнянням двох діб. Не обов’язково, щоб давня кохана завітала до нас як приятелька; для такого зіставлення досить появи в Парижі тієї, з ким ми випадково поділяли якесь життя, хоча б те життя урвалося заледве тиждень тому. У кожній розсміяній, допитливій і заклопотаній рисі Альбертининій я міг прочитати: «Ну як маркіза де Вільпарізіс? А вчитель танців? А цукерник?» Коли вона сіла, її спина ніби промовляла: «Скель тут, звичайно, немає, але, з вашого дозволу, сяду я ближче до вас, як у Бальбеку». Альбертина була як ворожка, яка підносила до мого обличчя дзеркало Часу. Цим вона скидалася на всіх людей, що ми з ними бачимося нечасто, але колись водилися. А проте з Альбертиною все було не так просто. Вона і в Бальбеку, де ми зустрічалися щодня, вражала мене своєю неспійманністю. Але нині її важко було впізнати. Тоді її риси були сповиті рожевим серпанком, а тепер ствердли, як у статуї. Вона мала інше обличчя, точніше, нарешті завела собі обличчя. Тіло її вматеріло. Майже нічого не залишилося від того покрову, який огортав її і крізь який у Бальбеку майбутня її подоба ледь прозирала.

Цього разу Альбертина вернулася до Парижа раніше. Звикле приїздила навесні, коли такі хвильні для мене перші грози вже пролинали над першими квітами, і тому втіху, якої я зазнавав від Альбертининого прибуття, я не відокремлював від утіхи теплого сезону. Досить мені було почути, що вона в Парижі, що до мене заходила, і вона знову мені вбачалася рожею над морем. Я не можу сказати напевне, чого мені тоді хтілося: Бальбеку чи Альбертини, може, прагнення посідати Альбертину було лінивою, млявою і неповною формою посідання Бальбеку, так, як би духовне посідання речі здатне було замінити посідання ма-теріяльне, переїзд до іншого міста. Зрештою навіть матеріяльно, коли вона більше не мріла волею моєї уяви на тлі морських розлогів, а сиділа нерухомо біля мене, вона видавалася мені прив’ялою рожею, і мені хотілося заплющити очі, аби не бачити якоїсь там скази на її пелюстках і щоб мріяти, ніби я дихаю солоним повітрям.

Я можу це тут твердити, хоча тоді ще не знав, не гадав, що мало скоїтися згодом. Звичайно, розумніше важити своєю головою ради жінок, ніж ради поштових марок, старих табатирок чи навіть картин і статуй. Але тільки на прикладі інших колекцій ми мали б збагнути, що добре мати не одну жінку, а багато жінок. Уроче поєднання дівчини з узмор’ям, з позаплітуваними косами церковної статуї, з ритовиною, з усім тим, через що ми любимо у дівчині, при її поДві, гарну картину, ці поєднання не дуже сталі. Досить пожити з жінкою довше, і ви перестанете бачити в ній те, за що її покохали; а втім, знову злучити розщеплене на частини можуть ревнощі. По довгім спільнім житті я бачив ув Альбертині найзвичайнісіньку жіночку, але досить було їй зійтися з якимось бальбецьким знайомим, і я знову втілював у ній, стоплював з нею пляж та прибійне шумовиння. Але ми вже не пориваємо своїх очей на такі повторні поєднання, від них тільки мліє і щемить наше серце. Відновлення дива в такій небезпечній формі небажане. Але я забіг наперед. А поки що не можу не побиватися,