Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Рада служити Вашій Величності.

— Мабуть, вас глибоко захопила доблесть вашого чоловіка, маестро Канре?

Дівчина на мить затнулася, бо не чекала таких питань, але врешті не знайшла кращої відповіді, ніж згода.

— Для мене велика честь пошлюбитися з чаротворцем із великого дому, — прошепотіла вона.

— Зізнаюся, нас здивували новини про ваше несподіване весілля. Проте ми списали його на гарячку молодості та поспіх, з яким часто стикаються ті, хто вирвався з кігтів смерті. Але тепер, маестре Престе, я бачу, що ви взяли не лише красиву, а й сміливу та розумну жону, яка примножить честь вашого дому.

— Ваші слова — найвища похвала мого вибору, — відказав Жаррак, і Канре вловила нотку тремтіння в його голосі.

— Гаразд. — Палючі очі Кловіса нарешті відпустили дівчину, і напруга розвіялась, а погляд правителя окреслив пригір’я на мапі, котра вкривала весь стіл у центрі кабінету. — Повернімося до справи. Якщо ви твердите, що міттга загрожує всім, а отруйний порошок міг просочитися навіть у ці стіни, то як нам вчинити? Якою буде ваша перша порада на посаді королівського чаротворця?

Мовчанка, яка постала після цих слів, здалась Канре напрочуд довгою й важкою, і юнка ледь не озирнулася на Жаррака, аби поглядом спитати, чого ж він вичікує. Проте чаротворець врешті заговорив:

— Ваша Величносте, я маю лише одну відповідь. Синька не повинна більше оживати в наших краях. Нам слід відмовитися від неї, як свого часу відмовилася імперія Ермани. Інакше життя наших щитів-чаротворців і спадкоємців престолу будуть у небезпеці, яка не співмірна з користю міттги для нашої спільноти.

— Я й не сподівався, що він одразу погодиться. Навіть якби навести беззаперечні докази й привести синюшного високорідного, він однаково сказав би, що мусить подумати про все, що ми повідомили. Але початок покладено, — мовив Жаррак, коли вони з Канре покинули розкіш палацу, хоча Його Величність пропонував їм погостювати. Та чаротворець запевнив короля, що надто переймається справою порошку, тож блиск і велич двору, попри їхню незаперечну привабливість, мусять зачекати.

— Йому не сподобалася думка відмовитися від синьки, — зауважила Канре, котра не могла позбутися відчуття, що темні очі короля досі позирають на неї. — Як і твій напір.

— Я мусив говорити напористо й відкрито. Якщо ця химерна, неймовірна історія не звучатиме достатньо впевнено, ми не переконаємо його. Йому, як і всім, легше повірити в те, чого більше хочеться. І якщо архалхімік — той же Рошнан — скаже, що загрози нема, що синька ніколи не торкнеться божого представника на землі, що мій батько чи тітка загинули за страшні гріхи, а вороги Франу не проб’ються крізь наші щити… Якщо Сонцесяйного запевнять у цьому, він охоче прийме таку відповідь, а не правду про те, що він вразливий… Та зі мною була ти. Сподіваюся, це відіграло свою роль.

— Не бачу, яким чином.

— Бодай підсвідомим. Молода маестра, яка прагне прислужитися короні, завжди справлятиме гарне враження. Якщо я ще можу бути втягнутим в інтриги віннської знаті, як думають деякі радники, то ти не заплямлена нічим — лише овіяна таємницею. А жінки і таємниці — нероздільні.

Канре мимоволі торкнулася емальованої брошки у волоссі.

— А чому ти не забажав лишитися погостювати при дворі? Якщо нам так необхідно показати себе…

— А ти не здогадалася? — Чаротворець покосився в її бік і знущально хмикнув. — Чи просто вдаєш, що не помітила цього?

— Не відаю, про що ти, любове моя.

— Сонцесяйний надміру зацікавився. Спершу назвав тебе на ім’я, потім розсипався в похвалі твоїй сміливості, хоч до того здригався від думки про синьку… Канре, чи ти направду вважаєш, що король — сам король — має звичку так палко висловлювати схвалення гостям? — Жаррак відверто усміхався, проте дівчина схрестила руки на грудях.

— А звідки мені знати?

— Гаразд. Словом, якби ми залишилися при дворі, то ти опинилася б на королівському ложі швидше, ніж я б устиг відкрити артефакт.

— Але це… це геть абсурдно.

— У тому й річ, що ніхто з тобою не погодиться. Це «честь», Канре. Тому пробач, та, мабуть, ми не поїдемо й на весняний бал. Щастя, що я можу списати це на свою хворість.

Канре знову пригадала темний погляд Сонцесяйного й ледь не застогнала. Ну певна річ, їй не думалося про щойно сказане чоловіком! Вона зиркнула на свої руки, вимережані жилками, й прошепотіла:

— Тож я дізналася найбільші таємниці змовників, які прагнуть похитнути силу корони Франу. А той, чию голову ця корона вінчає, думає про те, як розпустити шворки на черговій сукні.

— Забавок у нашого правителя — не злічити… Але краще так. Краще, щоб Сонцесяйний був прихильним до тебе. Його заступництво вирятує з будь-якої біди.

— Але в мене є твоє ім’я. Хіба цього не досить?

— Я лише зброя в його руках, — криво усміхнувся Жаррак і поплескав по своїй чорній нозі. — І то ламка зброя.

Канре зітхнула, бо добре примітила погляд. Погляд униз, повний жалю, який топиться в силуваній посмішці.

— Не применшуй своєї ваги, — мовила вона.

Чаротворець відвернувся до вікна.

— Мене заціплює, Канре. Заціплює від думки, що оце, — він поплескав по протезові, — залишиться до кінця життя. Я відчуваю, як змінююся, стоншуюся. Як піддаюся злості, котра раніше не мала наді мною влади. А тепер, із цим болем, вона мовби отримала новий важіль впливу.

— Але це нічого дивного. Біль нелегко приймати, нелегко забути, коли він спалює, — відказала дівчина, пригадуючи уколи керамічного серця. — Марно сподіватися, що це не вплине на тебе.

— Я не хочу змінюватися, Канре. — Рука чаротворця відчайдушно стиснула артефакт.

— Ти постійно змінюєшся, Жакку. І ти, і я. Зміни