Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

– Ви страшенно задоволені, що з вами сталося таке лихо, Гендерсоне?

Він завжди говорив такі речі, бо на все дивився під несподіваним кутом зору. Я позабував чимало з його висловлювань, але пам’ятаю, він запитав, якої я думки про Декарта. «Ви згодні з його твердженням, що тварина – це машина без душі?» Або: «Як ви думаєте, Ісус Христос і досі формує людські види як модель-зразок? Я часто уявляю собі свої людські категорії – скажімо, смертників, ласолюбів та інших – як вироджені форми людей виняткових: Сократа, Олександра Македонського, Мойсея, Ісаї, Ісуса…» Ось такі несподівані теми виникали в його розмовах.

Він розгадав також, що я вельми своєрідно ставлюся до біди й страждань. І я відразу зрозумів, про що він говорить, коли ми сиділи на жердинах біля колючої стріхи, яка затуляла поміст від сонця, стріхи, схожої на гротескний, сухий, шарудливий і ламкий кістяк. Готуючись здійснити через кілька хвилин свою заповітну мрію, Дафу сказав мені, що страждання – почуття, дуже близьке до обожнювання, а я про це дещо знав. Повірте, я розумів свого друга, хоч якими дивними могли видатися його думки. Бо я справді пишався, я далебі впивався своїми стражданнями. Я був переконаний, що ніхто в світі не вміє страждати так, як я.

Але ми вже не могли поговорити спокійно, бо гамір ставав усе гучніший, лунав уже зовсім близько. Сюрчання цикад здіймалося у височінь прямовисними спіралями, схожими на колони, виплетені з найтоншого дроту. Та ми вже не чули ніяких тихих звуків. Списоносці, які стояли за хопо, підняли ґратчасті ворота, щоб пропустити дичину, сполохану загонщиками. Бо трави в чагарях захвилювалися, як хвилюється поверхня води, коли до неї наближається сіть зі спійманою рибою.

– Гляньте туди, – мовив Дафу.

І показав у той бік, де хопо межувало з урвищем. Там бігли дикі кози із закрученими рогами; а може, то були газелі чи антилопи – напевно я сказати не міг. Попереду мчав самець. У нього були довгі звивисті роги кольору матового скла, і біг він високими нажаханими стрибками, важко дихаючи і крутячи витріщеними очима. Ставши на одне коліно, Дафу пильно вдивлявся в траву, приклавши до очей руку, яка майже затуляла йому ніс. Мала звірота утворювала в траві ніби струмочки. Зграї птахів здіймалися в небо, мов розсипи нотних знаків; вони летіли в бік скель або в ущелину. Антилопи пробігли під нами, лунко цокаючи копитами. Я подивився вниз і побачив дошки, настелені дюймів на шість або вісім над землею. Доти я їх не помічав.

– То справді дошки, Гендерсоне, – сказав цар. – Коли спіймаємо лева, під них підведуть колеса, щоб звіра можна було перевезти до палацу.

Він нахилився і дав якісь розпорядження списоносцям. Коли Дафу звісився вниз, я хотів був підтримати його, але доти я ніколи не доторкався до нього. Я не був певен, що це дозволено робити.

Спершу крізь вузький отвір хопо проскочили, охоплені нестямним жахом, самець і три кози, потім надбіг табун дрібної звірини; вони посунули у відчинені ворота, мов натовп переселенців. Далі з трави виринула сторожка гієна і, на відміну від інших звірів, які не знали, що ми тут, зиркнула на нас і ощирила пащу бридким, мов у вампіра, вищиром. Мені закортіло чимось пожбурити в неї. Але напохваті нічого не знайшлося, і я лише плюнув униз.

– Лев – онде він, лев!

Цар випростався, показуючи кудись пальцем, і я побачив, як ярдів за сто від нас ворушиться трава – то було не поривчасте пульсування під натиском звіриного дріб’язку, а кругове важке погойдування, спричинене могутнім тілом.

– Ви думаєте, це Гміло? Невже то справді він? Ви зловите його, царю. Я знаю, ви його зловите.

Я звівся на ноги, стоячи на вузенькій смузі помосту, що виступала з-під стріхи. Говорячи, я розтинав повітря рукою, вниз і вгору.

– Сядьте, Гендерсоне, – сказав він.

Проте я ступив крок до нього, і тоді він крикнув на мене; його обличчя було сердите. Отож я присів навпочіпки і стулив губу. Кров у мене кипіла, ніби текла не в жилах, а у відкритих жолобках під палючим сонцем.

А цар тим часом ступив на тонку жердину, двічі обмотав навкруг руки линву, на якій висіла клітка, і став розв’язувати вузол, що на нього спирався головою, коли ми сиділи й чекали. Клітка з її великими та нерівними лозяними вічками, обтяжена кам’яними грузилами у формі підків, звисала з грубшої і не такої гнучкої жердини. Якби не камені, то клітка могла б видатися майже невагомою; вона була зроблена наче з самого повітря – так португальський військовий корабель здається виготовленим з води. Цар скинув капелюха – він би йому заважав, – і голубе повітря ніби згустилося навколо кучми густого чуба, що стримів над його черепом не більше, ніж на одну восьму дюйма, – так буває, коли запалюєш у лісі кілька чорних прутиків, і голубінь навколо них починає зморщуватися.

Від пекучого сонця й перенапруги моє обличчя перекривилося, коли я визирнув з-під затінку стріхи, і моя голова зависла над закутнем хопо, мов чудернацька паща, які зображують на розтрубах ринв. Сонце пряжило так нещадно, що я відчував, як моя шкіра шкварчить і на ній утворюються опіки. Незважаючи на гучний гармидер, який здіймали загонщики, все ще було чути сюрчання цикад, що закручувалося в оті дивовижні спіралі. На скельному боці хопо камінь виявляв свою незламну вдачу. Він мурмотів, що не пропустить нікого й нічого. Всі істоти й усі речі повинні зупинитися перед ним. Дрібненькі квіти кактусів в ущелині, – якщо то були квіти, а не ягоди, – пінилися червоною барвою, а їхні шпичаки вгородилися мені в тіло. Вся природа, здавалося, заговорила до мене. Я мовчки запитував її, чи все обійдеться гаразд для царя, якого опанувала божевільна думка, що він повинен ловити левів. Але відповіді я не дістав. Речі озивалися до мене не для того, аби мені щось повідомити. Вони лише заявляли