Читати книгу - "Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка"

Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська[150] і шість волів у плузі – орали степ колись…

Степова дичка – запалена, засмажена, а очі – два жучки… Воду носила.

– Здрастуй! – і стала.

– Здорова будь, Уляно! – хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, – соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

«Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі – на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: «Вони похожі на неї, правда, Улясю»?

Я простят руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:

– Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…

І тихо впало на дорогу її слово:

– Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

– Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп'янів… Не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

– Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона засміялася:

– Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову її на коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

– У мене так наче пісню хто спитав: «Тільки й мала мати три сина й три дочки…»

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

– Правда, тепер наливаються жита? А в нас, – скоро в бір підемо, – життя панське, а голод собачий – прийдеться грабить. День іде і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?

– Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі – кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

– Улясю… Тепер мені нічого не страшно!

– Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі[151] і боязко, з тихою журбою, нагадувала:

– Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а тож нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може, востаннє, запитую клинове листя:

– І досі любиш?

Льон заморгав.

– Ой, безстиднику, хоч би не питав: «Любиш?» – перекривила й додала: – Проковтни морелю, а потім попрощаємось. – Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. – Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

– Наливаються жита… Більш не треба, прощай! – Поклонилася низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь… Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: «Хочеш на коліна, до сонця?»

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а? П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?!

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я – коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925

Фавст[152]

Коли догорятиме у віках остання зоря, – горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:

В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки. Хай наступні покоління згадають твоє ім'я велике, хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий мені, до болю рідний Фавсте. Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як «народна трагедія», – чужі й незрозумілі тобі слова ці. Ти – до примітиву простий. Адже перед своєю смертю – короткою і страшною – ти зумів тільки намалювати в камері № 12 маленьку труну з хрестиком і видряпать під тією труною – нігтем на стіні – своє імя і прізвище: «Прокіп Конюшина». Оце і все.

…Тоді саме різдвяні ночі клепав мороз, коли до нашої камери перевели із тюремної «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів.

Губи Конюшині спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками якісь дивні рухи, ніби збирався шугнути у якусь безодню…

Махлюватий селюк, він підозріло оглядав усіх присутніх, до всіх ласкаво посміхався, шептав щось, а далі несподівано сів на краєчок нар і голосно, під регіт присутніх, заявив:

– Диви, от історія. І тут люди є, га?..

Камера, повторюю, зустріла слова Конюшини сміхом: уперше, вирішили всі, довелося людині познайомитися з тюрмою.

Офіцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новаків, пильно оглянув Конюшину з усіх боків, іронічно скривив рота і суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

– Бандит?..

Конюшина мовчав. Тоді офіцер, не стримуючи більше сміху, сказав до всіх присутніх у камері:

– Фауста привели. Посидим больше – Гете увидим… А все-таки, парнишка, за какие грехи тебя в нашу камеру пригнали, а?

Конюшина не поспішав відповідати, він звів стомлені очі на згорбленого Клєнцова, на всіх, і несподівано запитав офіцера з ноткою злоби:

– Хіба тобі не однаково?

З кутка, недалеко вікна, пролунав хриплий бас:

– Правильно. Молодець Фавст. Так і треба одказувати… Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? – визвірився до Клєнцова той таки хриплий голос з кутка.

Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов: «Фавст». То нічого, що сам Конюшина не розумів, до чого воно – прізвище таке. Про великого Гете він теж уперше чув у камері…

Фавст з Поділля не знав ще, чи сміються тут з його махлаюватости і вбогости, чи таки підтримують проти Клєнцова, – тоді ще раз обвів усіх своїми великими сірими очима – побачив глузливу усмішку на вустах Клєнцова, але все-таки вирішив чомусь, що таки підтримують його, Фавста з Поділля.

Урочисто витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його