Читати книгу - "Зламані янголи"

— Ой, та закрий уже піддувало, — він з несподіваною люттю кинувся на неї. Мені в голову вдарила інтуїція посланця. Поки він відвернувся, я потягнувся до сумки. — Не біси мене, Зейнеб. Я, блін, буду роздавати все, що хочу, а ти…

— Та нічо, — стиха промовив я. — Я все одно вже їх узяв.

Обоє санітарів витріщилися на мене. Я продемонстрував поцуплену довгу стрічку з підшкірниками, яку тримав у лівиці, й вимушено всміхнувся.

— Не турбуйтеся, я не використаю всі одразу.

— Можливо, так і треба, — відповіла санітарка, — сер.

— Зейнеб, я ж казав тобі: закрий рота, — Мартін поспіхом підібрав сумку з інструментами й міцно стиснув її в руках. — Ви, гм, вони швидко діють. Не використовуйте більше трьох за один раз. Так ви не втрачатимете спокою, хоч що ви п… — він ковтнув. — Хоч що відбуватиметься довкола вас.

— Дякую.

Вони підібрали решту обладнання й пішли. Зейнеб озирнулася на мене на вході до булькобуду і скривила рота. Її голос був занадто тихий, щоб я розчув слова. Мартін підняв руку, наче зібравшись когось ударити, і вони обоє виринули надвір. Я провів їх поглядом, а тоді подивився на стрічку з підшкірниками, яку затиснув у кулаці.

— Це і є твоє рішення? — запитала слабким холодним голосом Вардані. — Приймати наркотики, щоб це все потроху зникло з очей?

— А в тебе є краща ідея?

Вона відвернулася.

— Тоді злізай із цього граного мінарета і тримай свою самовдоволеність при собі.

— Ми б могли…

— Ми б могли що? На нас інгібітори, більшість із нас має загинути за пару днів від катастрофічних ушкоджень клітин, і не знаю, що там у тебе, а в мене болить рука. І так, ще тут повсюди ведеться відео- та аудіоспостереження, підключене до каюти політичного офіцера, і Каррера, гадаю, має змогу користуватися ним коли схоче, — я відчув, як предмет на карку злегка мене куснув, і усвідомив, що мою втому теж переборює гнів. Я притлумив його. — Таню, я вже більше не битимуся. Завтра нам доведеться весь день слухати, як помирає Суджіяді. Витримуй це, як хочеш. А я збираюся це проспати.

Кинувши їй це, я відчув палюче задоволення, наче висмикуючи осколки з рани у власній плоті. Але тим часом мені досі ввижався комендант табору, який відключився у своєму кріслі. Бив струм, зіниця його єдиного людського ока ліниво тіпалася об верхню повіку.

Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи. Я знову почув ці слова, його шепіт, схожий на передсмертний подих. Тож так і сиджу в цьому кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично.

Я замислився про те, який дискомфорт знадобиться мені на цьому етапі гри. До якого крісла мене треба буде прив’язати.

Десь має бути вихід із цього сраного пляжу.

А ще замислився про те, чому долоня моєї травмованої руки не порожня.

Розділ тридцять дев'ятий

Суджіяді почав кричати невдовзі після світанку.

Перші кілька секунд він кричав із обуреною люттю, майже життєствердною у своїй людяності, але це тривало недовго. Менш ніж за хвилину все людське википіло, оголивши білу кістку тваринної муки. У такому вигляді воно і здійнялося з плити для екзекуцій; повітря наповнювали, наче щось матеріальне, все нові нестямні крики, які переслідували слухачів. Ми почали чекати на це ще до світанку, проте це все одно вразило нас ударною хвилею, і ми, згорбившись на ліжках, у яких ніхто й не намагався поспати, всі до одного здригнулися. Це прийшло по нас усіх і торкнулося нас із огидною фамільярністю. Воно поклало липкі руки мені на обличчя і міцно стиснуло ребра, зупинивши дихання; на шиї в мене стало дибки волосся, а одне око сіпнулося. Інгібітор у мене на карку куснув мою нервову систему й зацікавлено ворухнувся.

Притлуми це.

За криками було чути ще один знайомий мені звук. Стишене гудіння збудженої аудиторії. Клин стежив за звершенням правосуддя.

Сидячи по-турецьки на ліжку, я розчепив кулаки. Стрічки з підшкірниками попадали на ковдру.

Щось миготнуло.

Я побачив мертвий лик марсіянина — чітко, наче на ретинальному дисплеї.

…це крісло…

… від дискомфорту.

…кружляють пилинки тіні та світла…

...тужлива пісня про чужинську скорботу…

Я відчував…

…лик марсіянина у вихорі блискучого болю, не мертвий…

…великі нелюдські очі, що зазирнули в мої очі з чимось таким, що…

Я струсив це з себе.

Людський крик не стихав, дряпав нерви, вгризався в кістковий мозок. Вардані опустила обличчя на руки.

Я не маю почуватися так погано, — зауважила відсторонена частина мого «я». — Я ж не вперше…

Нелюдські очі. Нелюдські крики.

Вонґсават заридала.

Я відчув, як це здіймається в мені, закручуючись спіралями, як ті марсіяни. Інгібітор напружився.

Ні, ще рано.

Самоконтроль посланця, холодний і методичний аналіз людських реакцій у дуже доречний момент. Я зустрів його радісно, як закоханий на призахідному пляжі Вардані — здається, навіть усміхався при цьому.

Надворі, на плиті, кричав Суджіяді, відмовляючись від звинувачення; слова наче витягували з нього кліщами.

Я потягнувся до стримувальної накладки в себе на руці й поволі потягнув її до зап’ястка. Кістка під ним засіпалася: я зачепив накладкою біомітки повторного росту.

Крики Суджіяді неначе шкрябали щербатим склом по сухожиллях і хрящах у мене в голові. Інгібітор…

Холодно. Холодно.

Стримувальна накладка опустилася до мого зап’ястка й повисла. Я потягнувся до першої біомітки.

Може, хтось і стежив за цим із Ламонтової каюти, та я сумнівався. І без того вистачало видовищ. Та й хто, власне, стежить за арештантами, в яких на хребті сидять інгібіторні системи? Навіщо це? Довіртеся машині й займіться якоюсь вдячнішою справою.

Крик Суджіяді.

Я взявся за мітку й рівномірно натиснув на неї.

Ти цього не робиш, — нагадав я собі. — Ти просто сидиш тут і слухаєш, як помирає людина, а за останню пару років ти робив це досить часто, щоб це тебе не бентежило. Дрібниці. Системи посланця дурили всі надниркові залози в моєму організмі та огортали мене шаром холодної відстороненості. Моя віра в те, що я собі казав, була глибшою за мислення. У мене на шиї сіпнувся і знову всівся інгібітор.

Малесенький надрив — і біоволокно повторного росту вийшло.

Надто мало.

Бл…

Холодно.

Крик Суджіяді.

Я обрав наступну мітку і злегка поворушив нею. Відчув, як моноволокно під шкірою розрізає тканину по прямій аж до кістки, і зрозумів, що знову відривається надто мало.

Піднявши очі, я побачив, що на мене дивиться Депре. На його вустах застигло запитання. Я розгублено всміхнувся йому і спробував