Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

що Фергюсон так і не насмілився ні з ким поділитися своїми дерзновенними планами, він вже не зможе цього зробитиніколи, особливо зараз, коли він не міг без сліз думати про своє повернення до Монклеру, де йому доведеться сказати тренеру, що він більше не зможе виступати за команду. При цьому він підніме свою скалічену ліву руку, аби продемонструвати, що його кар’єра скінчилася, і суворий та скупий на емоції Сол Мартіно розуміюче кивне головою і пробурмоче кілька коротких слів, які матимуть приблизно такий вигляд: «Жорстокий облом, нічого не скажеш. Нам дуже бракуватиме тебе, хлопче».

Емі з батьком поїхали в четвер, але його матір, яка приїхала в маленькому орендованому авто і ночувала в мотелі поблизу, залишалася з Фергюсоном, допоки його не виписали зі шпиталю. Сила її співчуття була для нього майже нестерпною, вона не зводила з нього своїх засмучених очей, і він розумів, наскільки глибоко його страждання проникло в її душу й стало її власним стражданням. Однак матір, знаючи, наскільки сильно не подобалося йому, коли вона бідкалася й причитала, не стала зациклюватися на його каліцтві, не стала давати непотрібні поради, не стала підбадьорювати його й не пролила жодної сльозинки, і Фергюсон був їй за це дуже вдячний. Він добре усвідомлював свій теперішній жахливий стан, розумів, наскільки болісно було матері дивитися на нього, і не лише на і досі не загоєні шви на лівій руці, червоні й напухлі, а й на його забинтовані передпліччя, котрі тимчасово закривали шістдесят чотири шва, які зліпили докупи його розпороту плоть, а також на химерні вибриті ділянки на голові, де на найглибші порізи та садна також наклали шви. Але, схоже, жоден з цих майбутніх шрамів її не турбував, для неї мало значення єдине: її син пережив аварію з неушкодженим обличчям, і це вона знову й знову називала «благословенням», єдиним позитивом на тлі суцільного негативу, і хоча Фергюсону наразі було не до позитивів, він зрозумів її точку зору, оскільки матір орієнтувалася на існуючу ієрархію ушкоджень: жити з ушкодженою рукою було далеко не так жахливо, як жити з ушкодженим лицем.

Фергюсону було вкрай важко зізнатися самому собі, що йому дуже хотілося, аби матір була з ним якомога довше. Кожного разу, коли вона сідала на стілець біля його ліжка, йому ставало трохи краще, ніж на самоті, інколи – значно краще, однак він все одно не наважувався зізнатися їй в цьому, не наважувався сказати їй, як він боявся, коли думав про своє непевне й похмуре майбутнє, про довгі, позбавлені любові та ласки, роки самотності, котрі перед ним маячили, не наважувався висловити оті дитячі, сповнені самоспівчуття страхи, і тому він майже нічого не розповідав матері про себе, а матір, в свою чергу, не наполягала, щоби він розповідав більше. Загалом, мабуть не було б жодної різниці – розповідав би він про себе, чи не розповідав, бо матір все одно якимось чином вже здогадалася, про що він думав, їй завжди вдавалося проникати в синівські думки та почуття іще відтоді, коли він був маленьким хлопчиком, тож хіба могло щось бути інакше тепер, коли він був уже старшокласником? Втім, окрім самого Фергюсона були інші теми розмови, перш за все – Френсі та її загадковий нервовий розлад, який вони всіляко обговорювали аж до кінця свого перебування у Вермонті, і тепер, коли Френсі виписали з одного шпиталю й перевели до другого, що з нею буде? Матір достеменно не знала. Вона знала лише те, що сказав їй Гері, а в тому, що він їй сказав, розібратися було важко, ясно було лише те, що ця проблема визрівала вже довгий час. Стрес, якого вона зазнала в результаті кримінальної поведінки батька, – можливо. Негаразди в сімейному житті – можливо. Сум через те, що вона вийшла заміж надто рано – можливо. Або все з вищенаведеного, або щось абсолютно інше. Спантеличувало те, що Френсі завжди виглядала такою здоровою й психічно стійкою… Така собі перлина в оправі з радісного ентузіазму, світло у віконці для кожного, хто її знав. І раптом – ось це.

«Бідолашна Френсі», сказала матір. «Моя люба дівчинка захворіла. Її родина – за тисячі миль звідси, і нема кому за неї потурбуватися. Мабуть, цим займуся я, Арчі. Через пару днів ми повернемося додому, і тоді це стане моєю новою роботою. Повернути Френсі до норми».

Фергюсон подумки спитав себе, чи зміг би хто-небудь, окрім його матері, зробити таку потрясаюче жахливу заяву, свідомо ігноруючи можливість того, що у видужанні Френсі важливу роль могли б зіграти й психіатри, неначе лише любов та безперестанна турбота були єдиними ліками для розбитого серця. Ця заява була такою божевільною й наївною, що Фергюсон не втримався і розсміявся, а коли почув власний сміх, то збагнув, що засміявся вперше після аварії. «От і молодець», подумки похвалив він себе. «І матір також молодець», подумав Фергюсон. Може, її заява й прозвучала абсурдно, але він, все ж таки, був неправий, коли розсміявся, бо був у материних словах один прекрасний аспект – вона вірила в те, що сказала, вірила кожною часточкою свого єства, що їй вистачить сили тягнути на своїй спині цілий світ.

Найгіршим у поверненні додому було повернення до школи. В шпиталі було важко, але, принаймні, там Фергюсон почувався захищеним, відгородженим стінами від чужих людей в безпечному притулку своєї палати, але тепер він мав повернутися до свого колишнього світу, де всі матимуть можливість бачити його, а йому дуже не хотілося, щоби його бачили.

Був лютий, і матір, готуючи його повернення до школи, зв’язала Фергюсону спеціальні рукавички, одну нормальну, а другу – для трьох з половиною пальців, викроєну під нові контури його скаліченої лівої руки; то були надзвичайно зручні рукавички, зроблені з дуже м’якої кашмірової шерсті непоказного світло-брунатного кольору, який не кидався в очі й не привертав уваги, тому нові рукавички були практично непомітними. Решту місяця й половину наступного Фергюсон носив ліву рукавичку в приміщенні школи начебто за рекомендацією лікаря – для захисту руки, яка продовжувала загоюватися. Це трохи допомогло, так само, як і в’язана шапочка, котру він – теж начебто за порадою лікаря – також носив як у приміщенні, так і на дворі, ховаючи під нею строкату поверхню своєї голови. Коли волосся відросте, і залисини зникнуть, він ту шапочку зніме, але вона добре прислужилася Фергюсону на перших стадіях його повернення до звичного шкільного життя, прислужилася так само, як і сорочки та светри з довгими рукавами. То була типова одіж для