Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

а потім крикнув, що з нього досить і він піде пішки назад до будинку збирати свої речі, Френсі повернулася до нього і сказала з проблиском божевілля в очах: «Не сміши мене, Арчі, ти ж тут замерзнеш на смерть!», і це переконало його, що в неї дійсно щось не в порядку з головою, що вона на грані повного безумства. Через те, що вона й далі дивилася на нього так, наче вже не пам’ятала того, що казала йому буквально кілька хвилин тому, Фергюсон мимоволі посміхнувся їй, а коли вона посміхнулася йому у відповідь, він здогадався, що Френсі кинула слідкувати за дорогою – і через секунду автомобіль влетів у дерево.

В 1964 році авто ременів безпеки іще не мали, тому вони обидва отримали травми навіть попри те, що авто рухалося з відносно невисокою швидкістю тридцять-тридцять п’ять миль на годину. У Френсі: струс мозку, перелам лівої ключиці, спричинений ударом об кермо, а після виписки з шпиталю у Вермонті її перевели до шпиталю в Нью-Джерсі, де, як сказали Гері лікарі, вона мала пройти курс лікування від нервового розладу. У Фергюсона: непритомність, кровотеча з голови, з передпліччя і з правого зап’ястя. Це сталося через те, що його викинуло крізь лобове скло, і хоча жодна кістка переламана не була (рідкісний випадок, який лікарі назвали «медичним чудом»), два пальці на його лівій руці були відрізані уламками лобового скла – обидва суглоби великого пальця і верхній суглоб вказівного, а через те, що пальці загубилися в снігу й знайти їх можна було лише навесні, Фергюсону випала доля йти далі життєвим шляхом з вісьмома пальцями на руках.

Цей удар долі він переніс важко. Він знав, що мав би радіти з того, що не загинув, але те, що йому вдалося вижити, вже стало доконаним фактом, який не підлягав сумніву, і тепер йому хотілося лише розпачливо вигукнути: «Що ж зі мною тепер буде?» Його рука була спотворена, і коли з неї зняли бинти й показали йому, як вона виглядає і як їй судилося виглядати відтепер і до скону, Фергюсон відчув огиду до того, що побачив. То була не його рука. Вона належала комусь іншому, і коли він поглянув на зашиті гладенькі обрубки, які були колись його великим та вказівним пальцями, йому стало нудотно, і він відвернувся. Така відразлива, така огидна – це ж просто рука якоїсь потвори. Фергюсон подумки відмітив, що він приєднався до когорти прклятих, що віднині його зневажатимуть як одного з тих скалічених, спотворених людей, які більше не вважаються повноправними членами роду людського. А на довершення до цього постійного болісного приниження ще й доведеться переучуватися багатьом речам, яким він навчився іще малим хлопцем, тим сотням маніпуляцій, які особа з повним комплектом пальців підсвідомо виконує кожного дня – зав’язує шнурки, застібає сорочку, ріже ножем харчі, друкує на машинці, і допоки ці маніпуляції знову не стануть для нього автоматичними, що може розтягнутися на місяці, а, може, і роки, він постійно пам’ятатиме про свою ущербність. Так, Фергюсон уникнув смерті, але в перші дні після аварії всі слова, що починалися на «с», тулилися до нього наче зграйка голодних дітей, і він виявив, що не може скинути з себе чари спричинених ними емоцій: смертельний, спотворений, сумнів, стрес, схиблений, сумний, спантеличений, скалічений…

А найбільше він боявся, що Емі більше його не любитиме. Ні, вона не зробить цього свідомо, і навряд чи намагатиметься розібратися у власних почуттях, але хіба ж приємно, коли до вас доторкується скалічена й спотворена рука? Це неодмінно викличе відразу, це уб’є всяке бажання, і ота відраза, мало-помалу накопичуючись, призведе до того, що Емі почне уникати його, а потім кине назавжди, а якщо він втратить Емі, то буде розбите не лише його серце – буде назавжди зруйноване все його життя, бо хіба ж зможе привабити будь-яку нормальну жінку схожий на нього чоловік: жалюгідна скалічена істота з пазурами замість лівої руки? Нескінченний сум, нескінченна самотність, нескінченне розчарування – отакою буде відтепер його доля, і навіть попри те, що Емі сиділа з ним у шпиталі цілий уїк-енд, а потім відпросилася зі школи, щоби побути з ним в понеділок, вівторок і середу, навіть попри те, що вона гладила йому обличчя й казала, що все буде так само, як і раніше, що втрата двох пальців – це, звісно, велике нещастя, але далеко не кінець світу, що мільйони людей живуть зі значно гіршими каліцтвами і мужньо несуть свій хрест, ніколи цим особливо не переймаючись, Фергюсон, вдивляючись в її обличчя, не міг позбутися враження, що бачить перед собою примару, двійника Емі, який імітує справжню Емі, і якщо він на кілька секунд заплющить очі, то вона може зникнути іще до того, як він встигне знову їх розкрити.

Його батьки також приїхали побути з ним, і були вони до нього навдивовижу лагідними, так само навдивовижу лагідними, як і Емі, так само навдивовижу лагідними, як і лікарі та медсестри, однак звідки їм знати, як він почувається, звідки їм знати, що це – дійсно кінець світу, принаймні, тої його часточки, яка належить йому, і хіба ж міг він відверто розповісти їм про той спустошливий відчай, який він відчував кожного разу, коли думав про бейсбол, цю, за висловом давно забутої Анни-Марії Думартін, «найтупішу гру з усіх коли-небудь винайдених», яку він і досі дуже любив? Хіба ж міг він їм відверто й щиро розповісти, з яким нетерпінням чекає він на перші ігри вузівських команд, які мали розпочатися в середині лютого? А тепер оця бейсбольна часточка його світу також канула в Лету, бо він вже ніколи не зможе тримати биту так, щоби зробити нею сильний замах, ніколи не зможе вправно користуватися рукавичкою, призначеною для п’яти пальців. Так, він, звісно, може спробувати грати знову, але, зважаючи на фізичну ваду, рівень його гри неминуче скотиться до посереднього, що буде для нього абсолютно неприйнятним, бо він готувався до найважливішого ігрового сезону у своєму житті, в якому мали взяти участь вузівські команди з усього округу та всього штату, і який мав би набути такого розголосу, що на ігри приходили б селекціонери з професійних команд, щоби придивитися до чудесної гри отого чаклуна в третій базі з середнім показником 0,400. В результаті він міг би підписати контракт з яким-небудь відомим клубом і стати першим письменником-бейсболістом в історії американського спорту, лауреатом як Пулітцерівської премії, так і відзнаки «Найкращий гравець». А через те,