Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Ранок був холодним, але не надто холодним як для такої пори року, лише кілька градусів морозу, і тому двигун завівся з першого ж повороту ключа. Поки вони сиділи, чекаючи, коли двигун прогріється, Фергюсон спитав, чи не буде краще, якщо за кермо сяде він. Водійських прав він іще не мав, бо до сімнадцяти років йому залишалося іще півтора місяці, але він мав посвідчення учня, а за умови, що Френсі, як особа з водійськими правами, була разом з ним в одному авто, то Фергюсон мав законне право сісти за кермо. Фергюсон додав, що він – хороший водій, бо батьки вже багато місяців дозволяли йому кермувати машиною, коли вони разом з ним вирушали в якусь поїздку – чи то утрьох, чи то удвох, і при цьому ані батько, ані матір не мали жодних нарікань щодо його водійських навичок. Френсі стримано посміхнулася і сказала, що не сумнівається в тім, що він – прекрасний водій, можливо, навіть кращий за неї, але зараз за кермом вона, і вони ось-ось поїдуть, а для того, хто жодного разу не їздив грунтовою дорогою, спуск з гори може виявитися незвичним і тому – небезпечним, тож наразі кермуватиме вона, а вже після того, як вони доберуться до крамниці й скупляться, то Фергюсон, можливо, сяде за кермо перед тим, як вирушити назад.

Але сталося так, що назад вони не вирушили. Вони не змогли повернутися з господарчої крамниці Міллера, бо так до неї й не доїхали, і того ранку, який Фергюсон назвав «всім ранкам ранок», і він, і Френсі заплатили кожен свою ціну за оту перервану подорож в горах Вермонту, особливо Фергюсон, якому довелося платити за неї іще довгий час у майбутньому, і хоча ніхто не винуватив його за ту аварію (як можна було винуватити його, коли він навіть за кермом не сидів?), він все ж таки картав себе за те, що змусив Френсі відірвати очі від дороги, бо якби вона не кинула на нього швидкоплинного погляду, то її не занесло б на вкритій льодом ділянці дороги, і авто не врізалося б в дерево.

Річ була в тім, що Фергюсон не хотів, аби його втягнули в суперечку. Але Френсі мала всі підстави сердитися на нього, тому він вирішив, що найкращим способом поведінки буде помовкувати й казати якомога менше, кивати головою й погоджуватися з усім, що казатиме йому кузина, хоч як би суворо вона його не шпетила, і придушувати будь-яке бажання захищатися. Нехай лютує, думав він, але допоки йому вдаватиметься заважати її гніву породити його власний гнів, то, можливо, конфронтація буде короткою, слабкою, і невдовзі про неї всі забудуть.

Отак думав Фергюсон. Втім, він помилявся, і його помилка полягала в тім, що він гадав, наче основна проблема полягала в шумові, який вони здійняли разом з Емі, і в неповазі та егоїзмі, який вони проявили, завдавши тим шумом дискомфорту оточуючим. Але шум був лише частиною проблеми, і коли він почув, що претензії з боку Френсі є значно більшими, аніж ті, до яких він приготувався, це застукало його зненацька, тому коли Френсі напустилася на нього, він у відповідь напустився на Френсі.

Їй вдалося вдало з’їхати з гори, але коли авто опинилося біля підніжжя й зупинилося, вона звернула праворуч замість ліворуч, а оскільки Гері сказав, що звертати треба ліворуч, то Фергюсон нагадав про це Френсі, але вона лише міцніше вчепилася пальцями в кермо і сказала йому не перейматися, бо Гері часто плутав напрямки, і не лише напрямки а й багато чого іншого, тому якщо він сказав ліворуч, то це означає праворуч. «Смішно чути таке від неї», подумав Фергюсон, але ті слова у вустах Френсі звучали зовсім не смішно, вони звучали злостиво й трохи зневажливо, неначе Френсі за щось гнівалася на Гері, або за щось інше на когось іншого, наприклад, на свого брата Джека, який останнім часом з нею майже не спілкувався, або на свого недолугого батька, якого нещодавно знову вигнали з роботи, а може, на всіх трьох чоловіків одночасно, а Фергюсон просто став того ранку четвертим і потрапив під роздачу, і той факт, що Френсі дійсно повернула не туди, куди треба, і лише віддалялася від крамниці, жодним чином не покращив її настрою, коли вона виявила свою помилку, а це означало, що друга половина перерваної поїздки була змарнована на звивисті об’їзні дороги в пошуках зворотного маршруту до головного шосе, з якого вони звернули, і в розпал свого роздратування, яке охопило зазвичай неагресивну кузину, Френсі, насамкінець, повернулася до тої справи, яка змусила їх вирушити в дорогу, і виклала кузену все начистоту.

Який жаль, сказала вона, який жаль і яке ж це розчарування, що її улюблений хлопчик перетворився на шахраюватого брехуна, іще одного негідника в низці йому подібних, і як же ж він посмів «використати її» так, як він це зробив: притягнув з собою до Вермонту свою подругу, щоби тишком-нишком подовбатися з нею вночі, коли всі полягали спати… Як же ж це огидно – двоє сексуально стурбованих підлітків зачаровують всіх своєю харизмою, а потім тихцем зустрічаються в кімнаті на мансарді й осатаніло довбуться, а під ними сплять «двоє малих дітей», як же ж він міг так вчинити з нею, зі своєю кузиною, яка так любила його від того дня, коли він тільки-но на світ народився, яка купала його й доглядала, спостерігаючи, як він зростає, і що ж тепер вона скаже його матері, котра відпустила його до Вермонту, знаючи, що з нею він буде у безпеці. Тут йшлося про довіру, продовжила Френсі після невеликої паузи, а він ту довіру взяв та й зламав, обдурив свою кузину у її ж власному домі, він, некерований підліток, який навіть не може стримати власну хтивість у штанях хоча би на одну ніч! Вона не збирається терпіти його присутності, вона сьогодні ж посадить його разом з отою хвойдою на автобус і відправить назад до Нью-Йорку, тож прощавайте й скатертю дорога їм обом!

Це був початок. П’ять хвилин потому Френсі й досі говорила, а коли Фергюсон, нарешті, сказав їй, щоби вона замовкла,