Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

І цього збірника знову ж таки не вдалося зібрати: поточні, сучасні події.

Майже увесь час забирали заняття Кочетовим і Шевцовим. Почав розшукувати твори Фройда. Щось було в Інституті психології, щось в Інституті педагогіки, щось в університеті, деякі твори у самвидаві.

Чим більше я вивчав моїх «орлів» (так друзі називали моїх підопічних — Кочетова і Шевцова), тим більше розумів глибину Фройда, а читаючи Фройда, краще розумів «орлів». Фройд захопив мене своїм проникненням у людську психіку, і його ненауковість, метафізичність і міфологізація сексу відступили перед методом, який він мені відкрив.

В Інституті кібернетики один психолог розповів, що вчених можна поділити на три категорії: генераторів, які створюють ідеї, фільтраторів, які відсіюють зерно від полови, й організаторів, які вміють поєднати генерацію та фільтрацію ідей. У Фройда примат генерації, хоча він і мав певні здатності до фільтрації. Тільки завдяки фільтрові скепсису Фройд зробив такий великий внесок у науку. Таким був і Хлєбніков, яким я у цей час захоплювався. Наукові статті його — суцільна маячня, але крізь неї пробиваються геніальні відкриття.

Потрапили мені й книжки радянських психоаналітиків Єрмакова, Вольфа та інших про Пушкіна й Шевченка. Убогість цих праць вражає. Що з того, що Пушкін боявся одружуватися з Гончаровою, що в Шевченка була схильність до педерастії і що «Ніс» Гоголя виявляє його кастраційний комплекс? І то якби довели! А вони тільки жонглюють символами. Який все це має стосунок до геніальності й культури? Дивна це наука, яка зводиться до доказів того, що геній має статеві органи і ті чи інші психічні збочення. Адже сенс у тому, щоб показати, як культура сублімує ці статеві особливості, як вона, наприклад, перетворила анально-садистичні нахили Толстого на толстовство, з його боротьбою за чистоту й добро і прагненням до системності у філософії.

Коли я вперше прочитав «Любов і ненависть» Шевцова, я несподівано відчув своєрідне психічне отруєння. Два дні я дратувався, підозрював усіх в підлості й гидких вчинках. Якась ненависть до світу, до людей, до дружини, до дітей. І тоді я не тільки зрозумів, а й відчув на собі жах фашизму в душі кожної людини.

Шевцов має в собі величезний заряд антилюдського і провокує антилюдське в душах читачів. Я перейшов до аналізу духовної неповноцінності цих письменників, від їхнього сексуального маразму до несексуального. В обох — плітки, донощицтво, підглядання у ліжко ворога. Після появи першої частини «Любові й ненависті» «Новый мир» писав, що вона переповнена підгляданням у листи й щоденники. У другій частині книжки це змінилося розгулом сексу, приписаного жидам.

Головне у цій психіці — презумпція провини всіх, що навколо. Це інквізиторська, підла свідомість. З нею тісно пов’язане маніхейство — поділ світу на абсолютне добро й зло: «наші» й «вороги». Те, що у «наших» погано, — приписується ворогові. Всередині «нашого світу» все взаємозамінюване, не індивідуалізоване. Тому слова Леніна про Толстого майже дослівно вживаються для характеристики Маяковського. Ліля Врік, жінка, яку любив Маяковський, в обох як жидівка переходить у табір ворога, така ж доля «жовтої кофтини» футуриста Маяковського, сам футуризм віддається жидам. Нав’язливу ідею Шевцова — «троє в постелі» — запозичено із зітканої біографії Маяковського й віддано жидам.

Найдивовижніше — у тому, що, наділяючи ворога своїми вадами (плітки, наклепи, підлі методи боротьби, підглядання за жінками, садизм, хлестаковщина у Кочетова), автори менш чи більш неусвідомлено показують, що й позитивні герої мають ці вади. У книжці Кочетова «Секретар обкому» негативний герой поет Птушков біографічно Євгеній Євтушенко. Але в нього пороки самого Кочетова. В обох письменників є плюс-автопортрети і мінус-автопортрети. Мінус-автопортрети обоє авторів наділяють вадами, усіма символами поганого (Птушков — петушков, півник-підглядач). Але у плюс-автопортретів усі ці вади також є», хоча автор і приховує їх.

Коли згодом я читав критику К. Юнга, то дізнався, що мінус-автопортрет відомий у науці як «Тінь», що проектується на ворога.

Маніхейство та інфантилізм в обох позначається на мові — вона штампована. Вони обоє мислять словоблоками. Словоблоки містять емоційно-позитивну оцінку «думки». Ось Шевцов дає позитивну характеристику плюс-автопортрета — Глєбова («В ім’я отця і сина»). Читаю і чую знайоме. Я це в школі зубрив.

«Дивовижний сплав суперечностей: безумне молодецтво й тверезий розрахунок, майже дитяча довірливість і холодна підозріливість, доброта і злопам’ятність».

Нарешті згадую — та я ж за це п’ятірку в школі отримав! Це Фадеев про молоде покоління, про молодогвардійців. Шукаю у Фадеева.

Так, але не зовсім. Починаю зіставляти. Ритм фрази той, але трохи зіпсутий. Слова трошки інші. Починаю розуміти, чим добрий метод зіставлення цитати та її спотвореного варіанту: спотворення характеризує того, хто спотворював. І справді, все, що я знаходив у Шевцова за допомогою інших методів аналізу, тут є. Це й інфантильність («майже дитяче»), і «злопам’ятність», і «доброта» замість «любові до добра», і «тверезий розрахунок» злопам’ятного негідника, і безумство боротьби, і хвацькі наскоки на Пастернака, футуристів, жидів.

Від Фадеева майже нічого не залишилось, а в цілому звучить як щось позитивне. Молекула, словоблок фадєєвський, атоми ж шевцовські.

Що глибше я занурювався в аналіз сталінізму-фашизму й моїх «орлів», то більше вагався між двома тенденціями своєї статті. Одна — психоаналіз, обґрунтування для радянських читачів науковості фройдівського методу. Інша — публіцистика, удар по морді сталінізмові, який наростає в країні. Одне другому перешкоджало. Науковість страждала від гарних слівець, дотепів. Публіцистика — від перевантаженості фактами, цитатами, доведеннями, від деталізації.

Одні друзі лаяли за публіцистичність, інші — за перевантаження доведеннями.

Бездоказовість одних висновків частково вдалося виправити завдяки друзям Шевцова. Коли він опублікував у 1964-му році «Тлю», то з’явилось багато їдких статей. Оскільки в книжці було багато приємних слів художника Лактіонова про Шевцова, то останній вирішив відмежуватись від «друга». В «Літературні» з’явився допис про те, що Лактіонов підписав приємну для Шевцова характеристику, написану самим Шевцовим, не читаючи «Тлі». А саме до такого методу вдавались негативні герої книжки жиди-формалісти в «Тлі», щоб використати гучне ім’я одного соцреаліста. Так Шевцов сам допоміг мені обґрунтувати тезу про те, що характеристики мінус-героїв — це самохарактеристики.

Була ще одна проблема. Чи це морально — публічно копатися у їхніх брудних душах, в їхніх страшних тайниках, в їхній патології? Адже вони радше хворі люди: Кочетов —