Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Петровский представил картину на суд профессоров и отправлен в Италию365. Шевченко вскоре разбогател так, что по уплате Соколову за гуся рубля осталось у него ещё столько же. К. П. Брюллов долго смеялся нашей проделке. Тараса он любил, хотя нередко журил…»366.

Тоді ж «багатій» Шевченко розпочинав свою безсмертну поетичну діяльність. Автори академічного життєпису Тараса Григоровича, однак, у цілковитій певності зазначають: «Якими б не були успіхи Шевченка в поезії в цей час, він усе ж значно більше займався малюванням. Не кажучи вже про природний нахил і той ентузіазм, з яким письменник вчився в Академії, до цього кликало й бажання виправдати довір’я свого великого вчителя»367.

Молодий Шевченко впевнено крокує у велике мистецтво

Від початку 1846 року Шевченко – громадянин столиці Росії. Цією датою позначена і його заява до правління Академії: «Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы императорской Академии художеств.

Не будучи приписан ещё ни к какому званию, числясь только посторонним учеником Академии, прошу покорнейше Правление императорской Академии художеств в таком качестве выдать мне на свободное жительство в С. – Петербурге билет, какой по положению выдаётся для вольноприходящих учеников Академии»368.

Вийшовши на волю, Шевченко тужить за Україною, листується з рідними

Перші листи по визволенню з кріпацтва Тарас Григорович надіслав своїм рідним. Не люблячи скаржитися на свою недолю, він проте міг тепер вільніше й частіше спілкуватися з своєю родиною, виявляючи палку любов та сердечне піклування про сестер і братів.

15 листопада 1839 р. Тарас Григорович звертається до старшого в родині, що залишилася в селі: « Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, як я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав – що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не візьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитавши хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться, та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити ма(є)ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, – то може й побачимось.

Ну коли то ще буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що, – слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювати, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю – (25 рублів асигнаціями). А коли буде більш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь, і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю – поки що, а то я їй буду посилать окреме, коли трапляться у мене гроші.

Та ще скажи зятям нашим Антонові і Федорові, щоб і вони до мене коли-небудь написали хоч одне слово. А сам, як тільки получиш оце моє письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому.

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Та нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав – а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського369, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже північ, може, ві сні й тебе побачу…

Ще письмо, яке найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому від мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров —

Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму»370.

Одужавши після хвороби, Т. Г. Шевченко знову 2 березня 1840 р. пише старшому братові: «Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чорт зна, як ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з своїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну та й за те спасибі, а тепер ось що. Просиш грошей, а не пишеш, чи багато тобі їх треба, – ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки у мене їх не трапилось – то візьми поки що 50 рублів асигнацій, а коли треба