Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце було гуляєм, гуляєм на градані, а товариство, малярі, нам назустріч, то один, то двойко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем – або до кого з товаришів, або в академію, в майстерні, пробалакать вечір, – іноді було і Брюллов опиниться серед нашого гурту, та люба, та щира розмова, як те море, грає, золотом горить на сонці, гомонить та блискотить, так ми гучно та весело гайнуєм час бесідою. А як коли посідаєм на човники та дмухнуємо було на вольні острови! Раз якось намовились з Брюлловим погулять-рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло академії сіли в човник, Брюллов, я, Штернберг і Михайлов360, і поплили… А день – не день, а рай божий, ясний, тихий та веселий… Тільки чути рітень (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці, й випроводили додому, наказавши йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались… І що то за день був золотий! І рисували, і читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика – нема; уже й ніч, а його не чуть… Коли, якраз опівночі, чуємо – плескоче веслами по воді, аж гульк – пливе човник до нашого берега… Приплив, а відтіля знялось три чоловіка, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком361 у руках. То наше товариство: вони увечері вештались по лісу, на другому боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга, захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас… От – ніч іще сталася нам яснішою, і сон розігнався… А вранці, дивимось – ще три човники прибились до нас з товариством: вони прочули, що ми на вольнім розволлі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і – додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами і – чого там не було… І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили… Що ще до Адама було, то й те згадували! та отак ми – два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці, проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованця упився, а про нас і забув… Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та божа веселочка після тучі-грому, від ясного сонечка і ріє в високості! – І туман хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозгу.

А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені…»362

Шевченко з друзями по Академії мистецтв навчаються у «великого Брюллова»

Федір Павлович Пономарьов363 – інший співучень Тараса Григоровича по Академії мистецтв, згадує: «Я был с Шевченком самый близкий друг. В конце 1830-х и в начале 1840-х годов мы были неразлучны почти ежедневно. Он жил на Острову, в 5-й линии, дом Аренста, а я в Академии художеств, где имел мастерскую, данную мне за успехи в рисовании и лепке. Эта мастерская (бывшая старая церковная ризница) состояла из одной комнаты с антресолями… Рядом с моею мастерской находилась мастерская художника Петра Степановича Петровского364, работавшего над программою «Агарь в пустыне». Мы с Тарасом, подобно Петровскому – ученики Брюллова, часто посещали его, наблюдая за его работой. Однажды Петровский слезно жаловался нам на затруднение к окончанию картины: оно заключалось в приискании большой птицы для скопирования крыльев ангела. Где её найти? Мы с Шевченко искренне сочувствовали горю товарища, но от наших сетований ему легче не было, и ангел-утешитель Агари оставался без крыл. Помимо этого общего, так сказать, горя, мы все трое тужили на пустоту наших желудков, так как сидели без куска хлеба, не имея ни гроша наличных и ни на полушку кредита. Петровский предложил нам идти обедать к его старушке-матери на Пески. Предложение заманчивое; но путешествие с Острова на Пески и обратно, заняв у нас время, могло заставить нас опоздать к вечерним рисовальным классам, которые начинались в 5 часов вечера. Отказались мы от радушного предложения Петровского; он отправился один, а мы с Тарасом, оставшись у него в мастерской, с голодухи принялись «спевать» малороссийские песни, вопреки словам дедушки Крылова, «кому же в ум придёт на желудок петь голодный!». От матери Петровский возвратился сытый да ещё и с рублём серебра в кармане: старушка отдала ему последние деньги на покупку живого гуся для копирования крыльев ангела. Проголодавшемуся Тарасу пришла в голову злая мысль: мигнув мне запереть дверь и держать Петровского за руки, он моментально вынул у него из кармана целковый!.. Взяв фуражки, мы пустились бежать по академическим коридорам; Петровский бежал за нами, умоляя возвратить ему отнятые деньги! Так и пробежали мы до 6-й линии, прямёхонько в трактир «Рим». Здесь Шевченко скомандовал подать себе рюмку «горилки», заказал две порции бифстексу и бросил рубль буфетчику. Бедняк Петровский волей-неволей, но закусил с нами, а там мы отправились в наши рисовальные классы.

По возвращению из них, сидя вечером в моей мастерской, мы с Шевченко толковали, чем бы помочь Петровскому. Вдруг Тарас громко захохотал:

– Чего ты дурень, так зеваешь? – сказал он. – Ходим на охоту да Петровскому поможем.

– Чем?

– Увидишь. Да ходим же сейчас.

Дело в том, что у помощника полицмейстера Академии Соколова был на заднем дворе небольщой табунок гусей. Мы с Шевченкой, накрыв одного шинелью и зажав ему клюв, потащили его в мастерскую Петровского.