Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— ... Ні. Це все, — довше, ніж можна було б, витримує паузу вже не молода пані. Та усмішку тягне. Награну.

Теж зображаю напускну доброту. Вже планую не чіпати цієї теми. Проте свекрусі не йметься.

— То ти його не кинеш? Харитошу...

— Як можна? Таке спитали, — лізе сарказм через моє горло та вилазить на язик. І, несподівано, мені кортить підлити ще масло в вогонь: — Скажіть, а чому ви так дбаєте про добробут старшого сина, а до долі молодших проявляєте байдужість? Тільки чесно.

— Чому це? Я люблю своїх дітей. Мені важливо, щоб всі вони були щасливі.

— Гаразд. У випадку з Гаврюшою повірю. Його ви ще, куди не йшло, пильнуєте й жалієте. Але чи так само як своїм синам, ви бажаєте щастя своїй дочці?

Запитання вимушує жінку змінитися в обличчі. Очі Руслани Геннадіївни втікають від моєї спостережливості на манжети строкатої сукні. Тямлю, що цим ввела її у конфуз.

На непрості взаємини з батьками Марфуша завжди жалілась. Скільки її знаю — стільки дівчина це й робила. Моє влиття до їх родини дещо покращило ситуацію, адже моя подруга з ними майже не спілкувалася з вісімнадцяти років і аж до моїх із Харитоном заручин. Навіть, на весіллі Марфи й Вадима, на хрещенні Дані ні, Руслани Генадіївни, ні Платона Мироновича не було. І ось вони знову припинили комунікувати. Знову ж таки, через мене. Марфуся, звісно ж, не звинувачує мене ні в чому, а навпаки підбиває вчинити за її прикладом, але у мене на це своя думка. І саме вона штовхає мене нині з'ясувати підставу такої позиції. Як жінка, як людина з підсвідомими материнськими інстинктами та чутливим серцем я, хоч як би й хотіла, хоч убий, а не розумію свекруху. Як можна любити когось зі своїх дітей більше, а когось менше? Навіщо таке розділення? Хіба хтось із дітей заслуговує на статус улюбленця більше, а хтось менше? Але ж дітям передається генетична спадковість від батьків. Якщо батьки не люблять дитину, отже якусь частину самих себе вони не приймають.

— Ми з Платошею просто суворо виховували всіх, — опісля незначної паузи, мовить жіночка. — До Харитошика й Гаврюшика особливі вимоги, бо вони хлопчики. Але якщо вони доводять, що не дарма на них покладались великі надії, то за це їм і шана більша.

— Отже, сини вас не розчаровують... — насмішкувато роблю висновок, — Звісно ж, як може розчарувати улюбленець, якщо він улюбленець? Перепрошую за тавтологію. Це так, чисто риторичне запитання.

— Анжеліко, Харитоша не винен у своїй доброті. Ти ж сама знаєш, що він щедрий та майже безвідмовний, — береже мати синову репутацію, але мені від цього стає тільки смішно.

— А як же! — чмихаю осміхом. — Руслано Геннадіївно, а щодо Марфусі? Вона не виправдовує сподівань? — хочу зрозуміти дорослу жінку. — Вона так сильно паплюжить честь сім'ї тим, що заміжня, народила сина? Чи викликає недовіру тим, що інакше мислить? Чи, тому що не робить те, що їй кажуть, а на все має своє бачення? — веду перелік гідностей своєї подруги та куми, натякаючи, що вона навпаки чинить по совісті, а не задля вигоди. Не так, як Харитон...

— Вона... Вона... — осуваються у пані плечі.

— Що вона? Що вас утримує сказати справжню правду? Вважайте це моєю умовою... Щоб я не кинула вашого дорогоцінного синочка, — пошепки роблюсь тираном, хоча це мені не властиво.

Жінка важко зітхає, але говорить:

— Марфуша — вона моя пляма. Пляма на моєму найкращому одязі, яку нічим не відіпрати та не вивести.

— Що це означає? — не збагну головоломки.

— Коли Марфуша була маленькою, всі дивувалась її характеру. Від Даниленків у неї не було нічого. Хіба що, крім товариськості. Але то набуте... І це не дарма, бо вона... Вона мала б носити інше прізвище. Тимчук... У нас із Платошею була криза в стосунках. Я закохалась в іншого. Але він був одружений... Ми познайомились під кабінетом його дружини лікарки... Тоді я ще не знала, ким він їй доводиться.

Слова, які майже не розчути, не вражають і не дивують. Вони розривають вщент свідомість.

— Він велів мені позбутися дитини, але я боялася, що мені нашкодять... Платоша дуже хотів дочку. Він нас прийняв назад і ми змогли відновити наші стосунки... Тому, Анжеліко, запевняю — зрада ще не вирок і не кінець. Якщо Харитоша мав таємниці, то це не означає, що кохання немає. Люди можуть помилятися. Якщо він поруч — отже він обирає тебе. Отже, він прагне спокути... Пробач йому та будь із ним далі, благою. Все ще можна продовжити. Все можна відродити.

— І, навіть, почуття?

— А як же! Все воскресає, якщо в це повірити, — натхненно виголошує жінка. Просто жінка, яка теж здатна на гріхопадіння. І тайни. — Анжеліко, тільки не розповідай цього нічого!.. Нікому... Ні про Марфу, ні про ту дитину від колишньої Харитона. Це все вже в минулому. Кому яке діло до минулого? Проси все, що хочеш натомість, тільки про це мовчи. Хочеш, путівку в Єгипет?

— Що? Путівка в обмін на мовчання? — дивуюся легкості, з якою вкладає угоду, здавалось, цілком порядна людина.

— Так, так! І Бог із тим Єгиптом! Хочеш на Занзібар? Там, кажуть, чудово. Або на Мальдіви? Куди хочеш? Тільки скажи й все буде! Ол інклюзів, номер люкс. Тільки...

— Тільки, щоб мовчала й Харитошу не кидала та Марфуші нічого не доклала... Я вас почула. І подумаю, що я хочу, — наспіх кажу та плентаюсь до вітальні в вуалі задуми. — Просимо вибачення. Заговорилися... з мамою, — знову вмикаю втрачену ласкавість для гри на публіку. До свекрухи більше не чіпляюсь — досить із мене її одкровень і повчань. Натомість впадаю у залежність власних думок...