Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То є славне військо, чи не так, панове?
— О, так, найсвітліший князю! — підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.
— Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, — бундючився пан Лєсковський.
Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.
— Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!
Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.
— Дайте мені далекозору трубу.
Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.
— Шикуються… Ну що ж, зачекаємо! Пан Березнецький поки що може розповісти нам, як там справи у Варшаві.
Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся і торкнув коня, наближаючись до королевича.
— У Варшаві тільки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишається вашими перемогами, як власними…
— Ну, ну, впізнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившіе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?
— Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! — гладкі щоки Березнецького затряслись у праведному обуренні.
— Пробачте, пане Березнецький, — недбало махнув рукою Владислав, — я не мав на меті вас ображати. Але не дуже давно ротмістр Віленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там пані Луїза?
— О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навіть, щоб я взяв її з собою…
— Ну що ви, пане Березнецький! Хіба поля Марса — місце для панянок? Я би не пробачив вам того ризику, на який ви могли б наразити свою чарівну кузину.
— Звичайно! Я знав це, мій князю! Тому змушений був відмовити тій, котра так щиро вас кохає.
Владислав пхикнув. Що про себе думає цей набитий салом мішок? Може, він має надію віддати за нього свою кузину? Маячня! Добре, що не приволік її сюди. Пані Беата, яка ось уже два тижні проживала у покоях Владислава, була б, м'яко кажучи, незадоволена. О чарівна Беато! Це ж треба мати такі великі груди. Справжнє багатство!
З боку турків засурмили сурми і вдарили тулумбаси. Яскраво вбрані яничари й сипахи виходили наперед, ховаючи собою від поглядів поляків натовпи обірваних друзів, нубійців, бедуїнів і татар. Широко розтягнувши фронт, турки вишикувались у формі півмісяця і повільно вирушили до польського орла. З надзвичайною точністю рухів під акомпанемент музиків турки наближались, оточуючи поляків із флангів. Нарешті за двісті кроків турки зупинилися. Ще раз ударивши дрібно, замовкли тулумбаси.
— Нарешті. Я вже думав, що Осман злякався нашого вигляду!
Березнецький запопадливо замахав головою.
— Звичайно, мій князю. Султан уже міг пересвідчитись у могутності польської зброї!
— Ну, тепер ми лише привітаємо його. Це ж зовсім не боляче!
Усі присутні у почті голосно почали сміятися. При цьому кожний намагався сміятись якомога веселіше, і щоб це неодмінно помітив Владислав.
Від почту Османа, що з трьома сотнями вищих урядовців стояв попереду велетенського півмісяця, відділилася невеличка купка вершників. Вишикувавшись у три ряди, посли вирушили назустріч Владиславові. Позаду рухалося щось велике і темне. Королевич знову приклався до далекозорої труби.
– Єзус Марія! Ви бачите, панове, що це?
— Ні найменшої гадки, — знизав плечима Березнецький.
— Це слон. Очевидно, султан вирішив подарувати нам слона, — спокійно промовив Собеський, який теж знаходився поряд.
— О, це оригінально! Цей експонат займе гідне місце в моєму звіринці! — зрадів Владислав.
Тим часом турки наблизились і, склавши руки на грудях, привіталися. На чолі посольста був Гусейн-паша. Він трохи змарнів після того, як потрапив у немилість до падишаха, проте тримався напрочуд добре. Під час одного з нічних нападів запорожці вдерлись у шатро Гусейн-паші за Дністром. Вони буквально здерли з нього коштовну шубу і важкий черес із грішми. При цьому добряче побили, залишивши живим лише для того, щоб одержати викуп. Однак Гусейну вдалось утекти. Тепер на його благородному обличчі під білосніжним шовком чалми все ще проглядалися сліди козацьких лойових чобіт.
— Радий зустріти тебе, о Владислав-пашо, за мирною бесідою, а не для війни, — звернувся Гусейн через перекладача до королевича.
— Дякую, радий бачити й тебе, славний Гусейн-пашо. Вітаю із припиненням ворожнечі між нами.
Гусейн стримано хитнув головою.
— Мудрість перемогла впертість, і ми почули одне одного. Усе в руках Аллаха, тож я тільки радий таким обставинам. Як здоров'я у Владислав-паші? Чи його тіло полишила хвороба?
— Візир добре обізнаний зі станом наших справ, — посміхнувся Владислав.
— О, Аллах дав нам добрі очі і вуха у вашому таборі, тож ми знаємо дуже багато…
— Вітаю, мій друже… Щодо хвороби, то вона полишила мене. Я повністю одужав. А як ваш могутній падишах? Чи вже почав їсти? Кажуть, що він відмовлявся приймати їжу, доки його вояки не приведуть до нього Сагайдачного. Наскільки мені відомо, пан Сагайдачний усе ще у своєму таборі… Але хоробрих яничарів можна зрозуміти. Вони погано шукають пана Сагайдачного через те, що падишах платить лише по одному золотому за кожну ворожу голову.
Гусейн-паша посміхнувся.
— Ну що ж, славний Владислав-паша добре вміє відповідати випадом на випад. Усе ж приємно розмовляти з мудрим.
– І мені теж. Що ж, кажи, що привело тебе до нас.
Гусейн-паша ще раз приклав руку до грудей і, повернувшись, вказав позад себе.
— Прийми, о майбутній володарю Ляхистану, ці скромні подарунки падишаха. Ця велична тварина була привезена нами сюди, щоб своєю величчю вселити страх у ваші серця. Тож нехай тепер вона сповнює їх мужністю, коли ви будете дивитися на неї, пригадуючи ці події. А цей кінь відібраний із табунів самого падишаха. Прийми ж ці дари як знак дружби між нашими народами.
— Дякую, славний Гусейн-пашо. Ці подарунки гідні самого короля. Хочу і я віддячити так, як дозволяють мої можливості в умовах походу.
Владислав плеснув у долоні. Кілька передніх рядів гусар розступилися, пропускаючи обтягнутий зеленим сукном візок, що на ньому лежали дві начищених до блиску гармати. Яскраво-жовта бронза притягувала погляд надзвичайно майстерним литтям у формі казкових гадюк, що, химерно переплітаючись, прикрашали довгі, у зріст людини, гармати. За ними позаду високий широкоплечий рейтар, одягнутий у блискучу кольчугу, вів за повід осідланого коня. Кінь був не гіршим за того, що його подарували турки, а багатством рондика ще й перевершував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.