Читати книгу - "Необхідні речі"

Ділянку було обнесено рабицевою огорожею, але це не створювало жодних проблем, оскільки ворота огорожі вкрали. Залишилися самі завіси. Туз побачив на них, очевидно, шрами від болторіза. Він проїхав «челленджером» через проріху на місці воріт і повільно підкотив до будівлі.

Стіни були голі й без вікон. Порізана колесами стежка, по якій їхав Туз, вела до зачинених дверей гаража збоку будівлі, що виходила на річку Чарльз. На дверях гаража віконечок також не було. «Челленджер» теліпався на пружинах і сумовито підстрибував на ямах колишнього асфальту. Туз проїхав повз покинуту дитячу коляску, що лежала на гурмі битого скла. Усередині лежала прогнила дитяча лялька з половиною обличчя й зиркала на нього єдиним запліснявілим оком блакитного кольору. Туз зупинився біля дверей гаража. І що йому тепер робити? Будинок має такий вигляд, ніби стоїть покинутий року десь так із 1945-го.

Туз вийшов із машини. Дістав із нагрудної кишені аркуш. На ньому була адреса місця, де мало б стояти авто Ґонта. Туз із сумнівом знову глянув на аркуш. Останні кілька номерів будинків натякали, що це, найімовірніше, Віппл-стріт, 85, але як тут, блядь, знати точно? У таких місцях ніколи не буває номерів будинків, і навколо, здається, нікого, щоб можна було запитати. Узагалі вся ця частина міста дарувала якесь моторошне відчуття безлюддя, яке Тузові не особливо подобалося. Порожні ділянки. Обдерті автомобілі, з яких, напевне, познімали кожну корисну деталь і кожний сантиметр мідного дроту. Порожні будівлі, що тільки й чекають, доки політики отримають свої відкатики, після чого впадуть під ударами кулі-маятника. Звивисті провулки, що приводять на брудні дворики й засрані тупики. Йому знадобилася година на те, щоб знайти Віппл-стріт, і тепер він ледь не шкодує, що не загубився. У таких частинах міста в іржавих баках для сміття й викинутих холодильниках копи іноді знаходять тіла немовлят.

Туз підійшов до дверей гаража і пошукав кнопку дзвінка. Її не було. Притулився вухом до іржавого металу й прислухався, чи не чути когось усередині. Це може бути й авторозбірка крадених тачок. Людина з таким запасом висококласного кокаїну, як у Ґонта, може чудово знати людей, які, коли заходить сонце, продають «порше» й «ламборґіні» за готівку.

Він почув саму тишу.

«Я, напевно, не туди заїхав», – подумав він, але ж був об’їздив ту вулицю вздовж і впоперек, і це єдине місце, достатньо велике – і міцне – для класичної машини. Хіба що він проїбався просто по-царськи й заїхав не в ту частину міста. Від цієї думки він нервував. «Повернутися потрібно до півночі, – сказав був містер Ґонт. – Якщо до того часу не повернетеся, я буду незадоволений. А коли я незадоволений, то іноді втрачаю голову».

«Попустися», – нервово стрепенув себе Туз. Це просто якийсь старий із не найкращим набором штучних зубів. Ще й підар напевно.

Але він не міг попуститись і насправді не думав, що містер Ліленд Ґонт – просто якийсь старий із не найкращим набором штучних зубів. Також він думав, що не бажає доконечно з цим розбиратися, тим чи іншим способом. Але наразі ситуація була така: невдовзі стемніє, а Туз не бажає залишатися в цій частині міста поночі. З нею щось не так. Щось поза межами лячних будинків з порожніми зівущими вікнами і машинами в канавах на голих ободах. Відколи наблизився до Віппл-стріт, Туз не бачив жодної людини на тротуарі, чи на ґанку, чи у вікнах… але все одно відчував, що за ним стежать. І те відчуття в нього досі: жаске повзання між короткого волосся на потилиці.

Так, наче він уже не в Бостоні. Це місце скидається радше на довбану Сутінкову зону.

«Якщо не повернетеся до півночі, мені це не сподобається».

Туз стиснув долоню в кулак і вгатив по іржавій невиразній поверхні дверей гаража.

– Агов! Там є хтось, кому потрібен «таппервер»?

Без відповіді.

Унизу дверей була ручка. Він потягнув за неї. Нуль шансів. Двері навіть у рамці своїй не грюкають, не кажучи вже про те, щоб проїхатися по рейках.

Туз просичав повітрям між зубів і нервово роззирнувся. «Челленджер» стояв неподалік, і йому ще ніколи в житті так не хотілося залізти всередину і рушити. Але він стримався.

Він обійшов будівлю і нічого не знайшов. Узагалі нічого. Просто обшир шлакоблоку, помальованого неприємним сопливо-зеленим кольором. Позаду гаража було намальовано дивне графіті, і Туз якийсь час розглядав його, не розуміючи, чому від цього мурашки по шкірі пробігають.

ЙОҐ-СОТОТ РУЛИТЬ

було написано там побляклими червоними літерами.

Він повернувся назад до дверей гаража й подумав: «І що тепер?»

Оскільки нічого іншого на думку не спадало, він заліз у «челленджер» і просто сидів там, дивлячись на двері гаража. Урешті Туз обома долонями натиснув на клаксон і довго роздратовано загудів.

Двері гаража одразу ж почали тихо підніматися.

Туз, роззявившись, спостерігав за дійством, і першим його інстинктом було просто завести «челленджер» і вирушити геть якомога швидше та якомога далі. Мехіко згодиться для початку. Тоді він знову згадав про Ґонта й повільно вийшов з авто. Коли двері зупинилися під стелею, він підійшов до гаража.

Усередині яскраво світилися кілька двохсотватних лампочок, що звисали на грубих кабелях. Кожна мала абажур із конічної бляшанки, тож світло падало на підлогу круглими яскравими озерцями. У дальньому кінці цементної підлоги стояло вкрите брезентом авто. Під стіною був стіл, усіяний різноманітними інструментами. Поруч з іншою стіною один на одному стояли три ящики. Зверху розмістився старомодний бобінний магнітофон.

Окрім цього в гаражі більше нічого не було.

– Хто відчинив двері? – сухим голосом тихо запитав Туз. – Хто, блядь, відчинив двері?

Але йому не відповіли.

3

Туз завіз «челленджер» усередину й припаркувався біля бічної стіни – місця було вдосталь. Тоді повернувся до виходу. На стіні поруч висів пульт керування. Туз натиснув кнопку «ВНИЗ». Пустир, на якому стояла ця зловісна споруда, наповнювали тіні, і від цього він нервував. Тузові постійно здавалося, ніби там щось рухається.

Двері опустилися без жодного скреготу чи гуркоту. Чекаючи, доки вони зачиняться повністю, Туз роззирнувся в пошуках звукового датчика, який і зреагував на звук клаксона. Але він його не бачив. Датчик мусив бути десь поруч – двері гаража ж не відчинилися самотужки.

«Проте, – міркував він, – якщо така хрінь і відбувається десь у цьому місці, то, мабуть, саме на Віппл-стріт».

Туз підійшов до колони ящиків, увінчаної магнітофоном. Підошви взуття шурхотіли по цементу. «Йоґ-Сотот рулить», – несподівано згадав він і здригнувся. Туз не знав, що за хер цей Йоґ-Сотот, напевно, якийсь растафаріанський співак реґі, у якого на голові дев’яносто фунтів дредів, що ростуть із брудної шкіри, проте Тузові не подобався