Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

Одначе Береніс неодноразово бачила молодих «недоторканних» матерів з малесенькими, кволими дітьми, що завжди тримались на відстані і зі смутком і розпачем дивилися на неї, поки вона розмовляла з якимсь індуським проповідником. І вона не могла не помітити, що деякі з них мали дуже кмітливий вираз обличчя. Одна чи дві з них ви­глядали так, як виглядали б гарненькі, розумні американські дівчата, якби вони були закинуті, ізольовані від усього на­вколишнього світу й приречені на життя в бруді й убогості, як їхні індійські сестри. Утім, вона чула, що п’ять мільйонів «недоторканних» позбулися цього прокляття, прийнявши християнство.

Врешті, Береніс довелося бачити стільки жалюгідних, нещасних дітей — ці маленькі виснажені істоти, доведені недо­їданням і хворобами до такого стану, що їм уже ніщо не поверне здоров’я. Серце Береніс розривалося від жалості, і раптом їй згадалися запевнення гуру, що божество, Брахман — є все суще і блаженство. Якщо це так, то де ж Він? Ця думка не відпускала Береніс, поки не стала нестерпною, і тоді раптом з’явилася інша думка: потрібно боротися з убогістю й вимиранням цього народу і врятувати його. Хіба не всюдисущий Бог звертається до неї і направляє її, щоб вона прийшла на допомогу цій ранній формі Його самого, доки вона не перетвориться і доки добро не прийде на зміну злу? Береніс усім серцем хотіла цього.

Нарешті, настав час, коли Береніс і її мати, вражені й змучені нескінченним видовищем нещасть і вбогості, вирішили, що їм слід повертатися до Америки, де вони матимуть час і спокій, аби обдумати все побачене і те, як вони можуть допомогти зменшенню кількості нещасних.

І от одного ясного, теплого жовтневого дня вони повернулися додому на пароплаві «Голівел», що йшов прямо з Лісабона до нижньої гавані Нью-Йорка, а далі по річці Гудзон до причалу на Двадцять третій вулиці. Поки пароплав повільно рухався вздовж берега, дивлячись на знайомі силуети нью-йоркських хмарочосів, Береніс думала про разючий контраст з Індією. Тут чисті вулиці, чудові багатоповерхові будинки, могутність, багатство, найвишуканіший комфорт, ситі, добре одягнені люди. Береніс відчувала, що змінилася, але в чому полягала ця зміна, вона ще й сама не розуміла. Вона бачила голод у найжахливішому прояві — і не могла цього забути. Не могла вона забути й вирази деяких облич, особливо дитячих. Що тут можна зробити, і чи можна?

Одначе ось її країна, її батьківщина, яку вона любить найбільше на світі. І серце Береніс почало битися швидше від ви­гляду звичайнісіньких речей: наприклад, безкінечних реклам, що вихваляють гігантськими різнобарвними літерами те, що насправді часто нічого не варте; крики хлопчиків, що розносять газети; пронизливі гудки таксі, автомобілів, вантажівок; і пихатий вигляд пересічного американського обивателя, за яким часто нічого нема.

Береніс і її мати вирішили зупинитися, принаймні на кілька тижнів, у готелі «Плаза», і після проходження митниці, сіли у таксі з радісним відчуттям, що вони нарешті вдома. Першим бажанням Береніс, тільки-но вони влаштувалися в номері, було подзвонити докторові Джеймсу. Їй не терпілося поговорити з ним про Ковпервуда, про себе, про Індію і багато іншого стосовно як минулого, так і майбутнього. Вони зустрілися в кабінеті Джеймса, у його будинку на Вісімнадцятій вулиці в західній частині міста. Береніс була дуже розчулена теплим і сердечним прийомом доктора Джеймса і його великим інтересом до всього, що вона розповідала йому про свої подорожі і враження.

Водночас доктор Джеймс розумів, що Береніс цікавить доля спадщини Ковпервуда. І хоча йому було неприємно згадувати про те, як кепсько повели справу виконувачі духівниці Ковпервуда, він вважав своїм обов’язком докладно розповісти Береніс про все, що сталося в її відсутність. Насамперед, він повідомив їй про смерть Ейлін кілька місяців тому. Береніс була вражена, адже вона завжди думала, що саме Ейлін виконає волю Ковпервуда стосовно його спадщини. Вона негайно згадала про лікарню, заснування якої було одним із найщиріших бажань Ковпервуда.

— А що з лікарнею, яку він збирався побудувати в Бронксі? — запитала вона.

— Ах, лікарня, — відповів Джеймс. — Цей задум так і не здійснився. Занадто багато юридично обізнаних стерв’ятників накинулося на спадщину Френка одразу після його смерті. З усіх боків посипалися позови, зустрічні позови, вимоги про відмову в праві викупу заставних; навіть склад виконувачів духівниці й той був опротестований. Акції на чотири з половиною мільйони доларів були визнані знеціненими. Довелося виплачувати відсотки за заставними, покривати всілякі судові витрати, росли гори рахунків, доки врешті лишилася десята частина від усього багатства.

— А картинна галерея? — із тривогою запитала Береніс.

— Нічого не лишилося, все було продано з аукціону. Навіть сам будинок теж продали — за несплату податків та інші позови. Ейлін була змушена зняти собі квартиру. А потім вона захворіла на пневмонію і померла. Звісно, вона була дуже засмучена всім, що сталося, і це прискорило її смерть.

— Як жахливо! — вигукнула Береніс. — Як це засмутило б Френка, якби він знав!.. Він стільки сил доклав, щоб створити все це!

— Так, чимало, — підтвердив Джеймс, — але ніхто не вірив у його добрі наміри. Більше того — навіть після смерті Ейлін у газетах були статті, що подавали Ковпервуда як соціальне зло, ледь не злочинця, тому що, як вони казали, «його мільйони розсіялися, мов дим». Одна стаття так і називалася «Молитва неправедного» і описувала діяльність Френка як повний провал. Так, було чимало недоброзичливих статей, і всі кричали про те, що, коли Френк помер, його багатство через юридичну змову багатьох людей перетворилося майже на ніщо.

— О, докторе Джеймс, хіба не жахливо думати, що з усіх прекрасних речей, задуманих Френком, так нічого й не вийшло?

— Так, не залишилося нічого, крім могили й спогадів.

Береніс розповіла Джеймсу про свої заняття східною філософією й про ту внутрішню зміну, яку вона відчувала в собі. Речі, що колись здавалися такими важливими, тепер втратили для неї свою привабливість, хоча б її тривога про загрозу її становищу в суспільстві через зв’язок із Ковпервудом. А тепер, сказала вона, для неї набагато важливіше трагічне становище індійського народу, про яке вона почасти розповіла доктору Джеймсу: бідність, голод, неграмотність